Про Budni
Наші продукти
Про критику в літературі, графоманів, суржик та як редагувати твори відомих письменників: інтерв’ю з есеїстом, редактором і перекладачем Олександром Бойченком
robota.ua перша онлайн-платформа з пошуку роботи
Редакція The Point продовжує спецпроект «Творчість у розрізі», який показує творчий процес зсередини.
Герої проекту – це творчі особистості зі своїм впізнаваним стилем, котрі здобули популярність в Україні і, можливо, за кордоном. І в кожного – свій метод організації роботи, пошуку ідей, свої складнощі, розчарування і джерела натхнення.
Наш наступний герой – Олександр Бойченко – есеїст, літературний критик і редактор, перекладач. Переможець всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2003» в галузі «Есеїстика», лауреат Премії модерної есеїстики ім. Юрія Шевельова 2015 року. Автор збірок різножанрових текстів «Щось на кшталт Шатокуа», «Аби книжка», «Мої серед чужих», «Більше/Менше», «50 відсотків рації». Перекладає українською твори польських та російських письменників. Редагував книжки таких знаних українських авторів, як Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Таня Малярчук, Андрій Любка та ін.
В інтерв’ю Олександр розказав про професію літературного критика і чому облишив цю справу, як розпізнати графомана та чи всіх можна навчити талановито писати тексти, про важливість самокритики для письменника, у чому родзинка жанру есе та чим відрізняється діалект від суржика. Сашко також поділився своїм баченням розвитку сучасної української мови, літератури та журналістики.
Про професію літкритика та чи потрібно автору бути самокритичним
– Сашко, ви є одним з найвідоміших в українському медіапросторі літературним критиком, хоча, знаємо, що вже давно не пишете рецензій. Хотілося б дізнатися про цю дещо загадкову професію. У чому її суть і основне завдання? Поясніть, бо багато людей не розуміє, навіщо писати професійну критику, якщо кожен твір – це дуже особисте. Читач прочитає і сам зробить висновок – подобається йому книжка чи ні.
– Так отож-бо й воно, що я теж не розумію, навіщо сьогодні літературна критика, і саме тому вже давно її не пишу. Колись в університеті серйозні люди вчили мене, що критика є частиною літературознавства і що критиком може бути лише той, хто добре засвоїв теорію та історію літератури. Такий критик мав би виступати аналітичним посередником між письменником і читачем. Тобто реагувати на нові твори, але не за принципом «подобається/не подобається», а вписуючи новий твір в історичний і теоретичний контекст і на прикладах пояснюючи читачеві, у чому конкретно цей твір є новаторським або, навпаки, епігонським (той, що не має творчої самостійності і в нових умовах механічно відтворює застарілі ідеї в політиці, мистецтві, літературі тощо – ред.). Що в ньому хорошого, а що поганого, що вдалося автору, а що не дуже.
Щоб була серйозна літературна критика, потрібні серйозні «товсті» журнали, які б її публікували і користувалися попитом, та ще й добре платили. Я в Україні таких журналів не знаю.
При цьому критик мав би давати оцінки на підставі не власних смаків, а тих критеріїв, які визнає сам автор. Припустимо, критику подобаються реалістичні романи. Має право. Тим часом, автор написав постмодерністську комедію. Що повинен зробити критик? Він повинен проаналізувати, наскільки цей твір відповідає поняттям постмодернізму і комедії, а не розказувати нам, що твір поганий, бо зовсім не схожий на реалістичні романи.
Тільки сьогодні такої критики нікому не треба, читачі переконані, що знання алфавіту їм досить, аби самим усе зрозуміти. А передусім, щоб була серйозна літературна критика, потрібні серйозні «товсті» журнали, які б її публікували і користувалися попитом, та ще й добре платили. Я в Україні таких журналів не знаю.
Без самокритики письменник легко може захворіти на манію величі, причому зазвичай стається так, що чим бездарніше він пише, тим більшою є його манія. А занадто строга самокритика може заганяти в ступор, у творчий параліч.
– Як ви взагалі ставитеся до критики як такої? Критики саме творчої роботи у будь-якій сфері? Чи не є критика деструктивною?
– Залежить від критики. Якщо це професійна критика художніх творів, то добре ставлюся. А якщо «обгавкування» особистості автора, то погано. Другий варіант у нашому здичавілому суспільстві зустрічається, як розумієте, значно частіше.
– Чи потрібно письменнику бути самокритичним, чи внутрішній критик – це шкідлива істота?
– Нічого оригінального не скажу: все добре в міру. Без самокритики письменник легко може захворіти на манію величі, причому зазвичай стається так, що чим бездарніше він пише, тим більшою є його манія. А занадто строга самокритика може заганяти в ступор, у творчий параліч.
Оптимальний варіант – давати собі повну свободу у процесі письма, але потім тверезо оцінювати власні результати і без жалю викидати все зайве і переробляти все, що не вдалося. Щасливі ті, хто так уміє. Я – не дуже. У сенсі, не дуже вмію давати собі повну свободу.
Фото з особистого архіву О. Бойченка
Про критерії хорошого тексту, графоманів та чи можна всіх навчити талановито писати
– Чи може досвідчений літературний критик одразу розпізнати графомана? Якщо так, то поясніть, будь ласка, які критерії, бо мало хто розуміє різницю між хорошим і поганим текстом, особливо зараз, в еру соцмереж, коли усі «пишуть».
– Досвідчений літературний критик і сам може бути графоманом – хто йому заборонить? Крім того, не зовсім ясно, що таке графоманія. Судячи з етимології, це нестримний потяг до письма. З цього погляду, наприклад, Іван Франко був якраз графоманом.
Ще треба пам’ятати, що самі поняття «хороше» і «погане» історично змінюються – не лише в літературі, а й так само в музиці, живописі, архітектурі.
А щодо хорошого і поганого тексту… Хороший критик може одразу розпізнати, наскільки автор володіє словом, але коли йдеться про великі форми, то ще треба побачити, як автор вибудовує сюжет і чи дає він собі раду з композицією, а для цього одного абзацу чи однієї сторінки замало.
Ну, і ще треба пам’ятати, що самі поняття «хороше» і «погане» історично змінюються – не лише в літературі, а й так само в музиці, живописі, архітектурі. В епоху бароко в Європі перебудували сотні готичних храмів, бо всі оті барокові витребеньки здавалися тоді людям гарними, а готика – ні. Потім смаки знову змінилися. В літературі Зоїл критикував Гомера, Вольтер не сприймав творчості Шекспіра, а Набоков терпіти не міг Достоєвського.
Одне слово, не існує формул, за якими можна би було на віки-вічні однозначно оцінити якийсь твір. Залишається покладатися на прищеплений у дитинстві смак, добру освіту, досвід читання і думання.
Навіть якщо у людини абсолютний музичний слух, вона все одно ще мусить навчитися ремесла. Будь-яка творчість – це поєднання вроджених здібностей і технічних навичок.
– Інтуїтивне відчуття мови є дуже важливим в роботі як письменника, так і літературного критика, редактора. Чи можна цього навчитися? Чи не є літературні майстер-класи пустою втратою часу?
– Якось у Чикаго я розмовляв із професоркою, яка викладала в тамтешньому університеті курс творчого письма. Такі курси, до речі, дуже популярні на Заході. І щоб трохи її підколоти, я запитав, як багато Фолкнерів і Селінджерів вона випустила. Професорка відповіла, що Фолкнерів і Селінджерів у неї не було, зате люди, які закінчують такий курс, потім легше знаходять роботу і більше заробляють, наприклад, у рекламному бізнесі або в журналістиці. Просто тому, що вміють вправно написати потрібний текст. Так що трохи навчання нікому не зашкодить.
Інша річ, що без великого таланту великим письменником не станеш. Але й талант треба розвивати, тобто знову вчитися, чи на курсах, чи самостійно, але вчитися. Ми ж не уявляємо собі, що можна стати музикантом, не оволодівши інструментом. Навіть якщо у людини абсолютний музичний слух, вона все одно ще мусить навчитися ремесла. Будь-яка творчість – це поєднання вроджених здібностей і технічних навичок.
Фото з особистого архіву О. Бойченка
Про стосунки редактора з письменником, американський і європейський підходи до редактури творів
– Як літературному редактору вам доводилося працювати з відомими українськими письменниками. Чи немає конфлікту між автором і редактором?
– У мене з усіма «моїми» авторами стосунки якнайпрекрасніші. Річ у тім, що редагувати можна по-різному. Умовно кажучи, є два основні типи редагування: американський і європейський. У першому випадку редактор відповідає перед видавництвом за те, щоб книжка добре продавалася. Відповідно, має необмежену владу і може міняти що завгодно, аби лиш надати продуктові «товарного вигляду».
У другому випадку, а це і є мій випадок, редактор стоїть на боці автора і сприяє тому, щоб книжка вийшла максимально наближеною до авторського задуму. Тому всі обґрунтовані виходи за межі усталених рамок я вітаю. І тому ж, коли я редагую Юрка Андруховича, Сергія Жадана, Андрія Любку, Таню Малярчук чи Іру Цілик, усі вони знають, що мої виправлення зроблені не для того, щоб показати роботу редактора, а щоб справді усунути якісь недоречності і художньо покращити книжку.
Коли я бачу якийсь виразний відступ від мовної норми, то просто запитую автора, чи це він «налажав», а чи свідомо так зробив. Якщо свідомо, то я залишаю авторський варіант. Жодних конфліктів у нас ніколи не виникало.
Зрештою, якщо автор не погоджується з виправленням, я не наполягаю: це його твір, а не мій. Один лише раз я не мав змоги обговорити з автором його побажання. Це було під час роботи над романом Василя Кожелянка «Діти застою». Василь раптово помер, його племінниця передала мені чернетку роману, яку я мусив стилістично доопрацювати цілком на власний страх і ризик.
У перекладі з французької есе означає «спроба». Це вже нам натякає, що есе – жанр максимально вільний. У процесі писання автор намагається поміркувати над чимось, не знаючи заздалегідь, що з того всього вийде.
Про есе, де головним героєм є думка
– На чому зараз зосереджуєте зусилля? Що пишете?
– Зараз пишу переважно так звані колонки. Тільки для журналу «Країна» я їх роблю ближчими до оповідань, із чітко прописаними характерами персонажів і сюжетним розвитком подій, натомість в інтернет-виданні «Збруч» публікую тексти, які з певною натяжкою можна вважати есеїстичними.
– А які особливості жанру есе?
– Саме слово, яке в літературний обіг увійшло завдяки Монтеню, у перекладі з французької означає «спроба». Це вже нам натякає, що есе – жанр максимально вільний. У процесі писання есе автор намагається поміркувати над чимось, не знаючи заздалегідь, що з того всього вийде.
Я найбільше люблю такі есе, в яких головним героєм є певна думка, і ця думка переживає різні пригоди, розвивається, трансформується, як тема в музиці, розпадається на фрази і знову зливається в коді. І, звичайно, велику роль в есе відіграє стиль. Коли вдається поєднати філософську глибину з літературною художністю, тоді й можна говорити про якісну есеїстику.
Внаслідок тривалої русифікації суржик проник і в Галичину, і ще більше на Буковину та Закарпаття. Тож сьогодні наші гуцули з бойками перемішують свої діалектизми зі словами з російських фільмів і шлягерів, що в сумі звучить уже просто апокаліптично.
– Ви закінчували філологічний факультет за спеціальністю «російська мова і література». Коли вам стало зрозуміло, що писатимете тільки українською? Ви вчили мову самостійно?
– Коли почав більш-менш регулярно писати для газет і журналів, тоді й стало зрозуміло. Тільки я не вчив українську мову, я вчив російську на філологічному факультеті, як хтось інший вивчає на іноземній філології англійську чи німецьку. А українська – це для мене домашня мова, мій, як казав Гайдеггер, «дім буття», я в ній ріс від народження.
Фото з особистого архіву О. Бойченка
Про різницю між діалектом і суржиком та шизофренію з національною ідентичністю
– Якось я натрапила на статистику, що близько 80% населення України розмовляють суржиком. Чим відрізняється діалект від суржику?
– Теоретично відрізнити діалект від суржику легко. Діалекти історично формуються на певних територіях, мають свої правила і входять до складу загальнонародної мови. Іноді діалект пов’язаний не лише з територією, а й з етнічною групою, і ця група, знову ж таки, є частиною цілого народу, як-от гуцули, бойки, лемки. На основі одних діалектів – в Україні це полтавсько-київські – формується літературна мова, інші можуть збагачувати її окремими словами. Утім, до Другої світової війни паралельно існувала й західноукраїнська літературна мова. Але так чи сяк, діалекти – це унормовані різновиди однієї і тієї ж мови.
Натомість суржик – це суміш різних мов, причому суміш довільна, без дотримання правил або й елементарної логіки. Десь мені траплявся жарт, що в наших маршрутках один кричить «остановіть на зупинці», а другий – «зупиніть на остановкє». У кожного з них свій суржик. Можна би сказати для прикладу, що персонажі Василя Стефаника і Марка Черемшини розмовляють діалектом, а персонажі Леся Подерв’янськогоі Богдана Жолдака – суржиком.
Все очевиднішим стає факт, що далі існувати з такою пострадянською, не побоюсь цього слова, шизофренічною російсько-українською ідентичністю неможливо. Треба вибирати одне з двох. Хтось вибере українську ідентичність, а хтось і російську, але це має бути свідомий вибір, який людина мусить захищати і відповідати за нього.
У художній літературі я дуже люблю діалектизми і не маю нічого проти використання суржику з комічною метою. Але на практиці, в реальному житті, ситуація є заплутанішою. Внаслідок тривалої русифікації суржик проник і в Галичину, і ще більше на Буковину та Закарпаття. Тож сьогодні наші гуцули з бойками перемішують свої діалектизми зі словами з російських фільмів і шлягерів, що в сумі звучить уже просто апокаліптично.
Я не думаю, що аж 80% не володіють ні українською, ні російською. Мабуть, більшість не хоче напружуватися, бо так звикла. Але свідомість людей, які справді не можуть розмовляти інакше, ніж суржиком – це свідомість мутантів. Зрештою, тут нема чому дивуватися: не лише на рівні мови, а й на рівні цінностей держава Україна від 1991 року саме цим і займалася – вирощуванням мутантів, які одночасно святкують 23 лютого і поминають героїв Крут, оплакують жертв Голодомору і ходять вулицями, названими на честь його організаторів, будують нібито європейський капіталізм і носять квіти до пам’ятників Леніну.
Війна, яка сьогодні точиться на Сході, – це, звичайно, велика трагедія, але маю надію, що через неї хоч у цій галузі настануть позитивні зміни. Просто все очевиднішим стає факт, що далі існувати з такою пострадянською, не побоюсь цього слова, шизофренічною російсько-українською ідентичністю неможливо. Треба вибирати одне з двох. Хтось вибере українську ідентичність, а хтось і російську, але це має бути свідомий вибір, який людина мусить захищати і відповідати за нього.
Фото з особистого архіву О. Бойченка
Про розвиток української мови, літератури і журналістики
– Як узагалі оцінюєте розвиток української мови, з яких джерел, на вашу думку, мають надходити нові слова і форми в мову? Як ставитеся до надмірного використання іноземних запозичень?
– Іноді, як відомо, нове – це добре забуте старе. Ми собі часом думаємо, що якогось слова в українській мові немає, а воно є – чи в давнішій літературі, чи у фольклорі, чи в котромусь із діалектів. Тому, по-перше, треба ретельніше шукати. По-друге, коли йдеться про зовсім нові поняття, скажімо, науково-технічні, то доводиться запозичувати. Але, по-третє, там, де це можливо, ліпше запозичувати не слово, а принцип, і на його основі придумувати власні нові слова. Не всі з них будуть вдалими, котрісь викликатимуть сміх, але котрісь і приживуться, як це видно на прикладі чехів чи поляків, які часто не вводять бездумно англійські терміни, а створюють власні. Поляк не скаже «файл», «атачмент», «монітор», бо у нього для цього вже давно є свої слова.
Щоб словотворення було успішним, у ньому мають брати участь якнайширші народні маси. Зазвичай найвдаліші слова з’являються стихійно й анонімно, а письменники і журналісти їх потім популяризують у своїх текстах. І саме тому так важливо, щоб українська мова запанувала в Україні скрізь: у великих містах, у бізнесі, сфері обслуговування, у субкультурних групах і так далі. Без цього мова перетворюється на мертву латинь, потрібну лише вузьким спеціалістам. Або, інакше кажучи, згадуваний «дім буття» перетворюється на цвинтарний склеп. Хто як, а я особисто жити в склепі не хочу.
Я мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити і задовольнити інтереси всіх верств населення від найвисокочоліших академіків до люмпенів. Тоді вона нарешті перестане бути «неповною літературою неповної нації».
– Чи вам, як перекладачеві, доводилося стикатися зі словами, які неможливо перекласти?
– Неможливо перекласти слово, якщо воно позначає відсутню у нас річ. У мене таке було з аушвіцькими оповіданнями Тадеуша Боровського. Ми не будували концтаборів і, відповідно, не мали слів для позначення концтабірних реалій. В Аушвіці виник специфічний сленг, можна навіть сказати суржик, тільки німецько-польський. Боровський його рясно використовує. В одних випадках я давав знані нам відповідники зі сталінських таборів, але в інших мусив залишати слово в оригіналі і пояснювати його в примітці: «пуф», «піпель», «канада», «форарбайтер»…
А от недавно моя дочка переклала з англійської книжку «Викрадачі вогню». Там багато найновішої лексики, пов’язаної з науковими експериментами, всілякими психоактивними речовинами, екзотичними й екстремальними заняттями, методами тренування американських «морських котиків» чи якимись особливостями корпоративного життя. Тобто це часом і для носія англійської мови зовсім нова лексика. То знову ж доводилося комбінувати: десь вигадувати нове слово, а десь залишати пряме запозичення. Перекладаючи, мусиш балансувати, пам’ятаючи про міру і смак. Якщо, ясна річ, вони у тебе є.
Нерідко найкраща література постає внаслідок найгірших історичних подій. Тому навряд чи я би хотів ідеальної літератури: може виявитися, що за неї треба надто дорого заплатити.
– Якою в ідеалі ви хотіли б бачити українську літературу і журналістику?
– Нерідко найкраща література постає внаслідок найгірших історичних подій. Тому навряд чи я би хотів ідеальної літератури: може виявитися, що за неї треба надто дорого заплатити.
Але я мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити і задовольнити інтереси всіх верств населення від найвисокочоліших академіків до люмпенів. Тоді вона нарешті перестане бути «неповною літературою неповної нації», на що в середині минулого століття нарікав Дмитро Чижевський.
А от для нормальної журналістики потрібна просто нормальна держава. Держава, в якій журналіст добре заробляє за чесно виконану роботу і при цьому не боїться ні влади, ні більших і менших олігархів, ні найнятих бандитів. Я не бажаю журналістам ставати героями чи політично впливовими людьми. Досить, щоби впливовою була поширювана ними правдива інформація.
Попередні випуски спецпроекту:
3. «До первой публикации я получил 600 отказов от издательств»: интервью с писателем Андреем Курковым
Читайте більше за тегами:
budni.ua — проект від robota.ua
ТОВ «Робота Інтернешнл» © 2022
Всі права захищені та охороняються діючим законодавством України. Використовуючи наші матеріали обов'язково ставте активне посилання в першому або другому абзацах на вихідну статтю і вкажіть джерело budni.ua.
