«Коли людина не відчуває, що має заслужити своє місце в університеті, то це створює хибну мотивацію»: інтерв’ю із віце-президентом Київської школи економіки Інною Совсун

Цього вересня Верховна Рада України ухвалила новий Закон «Про освіту». 12-річна середня освіта, 3-річний бакалаврат, підвищення кваліфікації та незалежна сертифікація вчителів, розділена формальна освіта, неформальна та інформальна освіта. Про ці та інші глобальні речі із тегом «освіта» ми розпитали Інну Совсун, викладачку кафедри політології Києво-Могилянської академії, першу заступницю Міністра освіти і науки України у 2014-2016 роках, а нині віце-президента Київської школи економіки.

Інна розповіла The Point про те, якою має бути ефективна освіта та якісне викладання, про досвід до і після держслужби, про вимоги до вчителя у школі й викладача у виші, «фінське диво», свободу творчості у мистецтві викладання та чому на індивідуальному ентузіазмі не побудуєш системи.

Крім цього, Совсун поділилася власними міркуваннями щодо інформаційного перевантаження, тренду домашнього навчання та навіщо потрібна вища освіта.

«Коли людина не відчуває, що має заслужити своє місце в університеті, то це створює хибну мотивацію»: інтерв’ю із віце-президентом Київської школи економіки Інною Совсун

Фото: Оксана Красюк

Про досвід роботи у міністерстві та спротив інноваціям

– Яким для вас був досвід до і після держслужби?

– Як і у багатьох, у мене було уявлення, що міністерство – це гігантський бюрократичний монстр, в якому сотні людей, які нічого не роблять. Насправді міністерство ж невелике. Для порівняння – у Польщі в Міністерстві освіти і науки працює 700 людей. У нас 300 працівників, які реально дуже перевантажені. Це важко пояснити людям ззовні, що насправді у них купа роботи, але проблема в тому, що ця робота часто – дурна і безсенсова.

Наприклад, відповіді на звернення громадян. Начебто непогана ідея, а тепер уявіть, що 80% роботи міністерства – це відповіді на звернення громадян. Чи можемо ми говорити про структурні рішення, коли робочий час перевантажений такими речами: «Мене звільнили з посади прибиральниці в університеті, прошу розібратися». Це реальний випадок, я не жартую. Міністерство не зобов’язане розібратися, але має дати відповідь. Я не розуміла масштабів цієї роботи, до того як прийшла працювати у МОН.

Наприклад, відповіді на звернення громадян. Начебто непогана ідея, а тепер уявіть, що 80% роботи міністерства – це відповіді на звернення громадян.

Ще один момент – це великий рівень спротиву університетів щодо будь-яких інновацій. Можу говорити про це, бо я відповідала саме за університетський напрямок і багато з цим стикалась. Особливо це стосувалося ідеї обов’язкового знання англійської: «Подивіться, які у нас зарплати. Чого ви від нас вимагаєте?» Сумно, коли у людей немає відчуття, що їм самим треба змінюватися, якщо вони хочуть, щоб довкола щось змінилося.

Позитивні інсайти теж були. Наприклад, я познайомилась з сотнями людей, котрі невтомно працюють над змінами на своїх місцях. Робота з реформаторськими командами з інших міністерств – так само дуже надихала. Я навіть жартую, що якщо є військова служба для чоловіків, то корисно було б зробити обов’язковою службу в органах влади для всіх молодих громадян. Якщо люди будуть знати, як працює держава і як відбуваються зміни, то будуть більш реалістично формувати власні очікування і запити щодо змін. Та й «диванних критиків» буде менше.

Фото: Оксана Красюк

Про ефективну освіту, вимоги до педагогів та свободу творчості

– Якою, на вашу думку, має бути ефективна освіта?

– Це запитання великою мірою філософське. Треба, мабуть, почати з того, навіщо нам взагалі освіта. З одного боку, в неї є практична мета. Часто говорять, що освіта потрібна, щоб отримати хорошу роботу. Відповідно – вона має відповідати запитам ринку праці.

З іншого боку – є й більш ширша, світоглядна мета. Це загальний розвиток людини і підтримка певного рівня освіченості громадян в країні, що не менш важливо за підготовку до майбутньої професійної діяльності. Думаю, треба завжди пам’ятати про ці дві складові.

Коли ти у 17 років потрапляєш до залізничного університету, все, що ти будеш знати – це як працює залізниця. У тебе не буде друзів, які навчаються на філософському чи історичному факультеті, де формується зовсім інше середовище. У такому випадку випадає функція світоглядного розвитку.

На пострадянському просторі можна побачити багато вузькогалузевих закладів. Окремо йдуть медичні університети, окремо – університети транспорту, авіаційний тощо. Що це значить? В Радянському Союзі університети грали роль «кузні кадрів» для певної галузі промисловості: випускники мали ставати гвинтиками в системі для заняття конкретної посади в конкретній сфері.

Натомість для Західної Європи чи Північної Америки більш типовою була і є модель класичного університету, де є і медицина, і філософія, й інженерні спеціальності. Відповідно у людей формується дещо інший світогляд. Адже, грубо кажучи, коли ти у 17 років потрапляєш до залізничного університету, все, що ти будеш знати – це як працює залізниця. У тебе не буде друзів, які навчаються на філософському чи історичному факультеті, де формується зовсім інше середовище. У такому випадку випадає функція світоглядного розвитку.

Звісно, до ринку праці освіта також має готувати. І тут велике питання, як вона має з цим справлятися. Логічно, що ключовий момент – це якісне викладання. Щоб освіта була ефективною, треба, щоб викладачі гарно працювали і були добре підготовленими. Це стосується як вчителів, так і викладачів технікумів і університетів. Постає питання, як їх правильно вмотивувати.

Фото: Оксана Красюк

– Отже, якими мають бути вимоги до вчителя у школі і до викладача у виші? На мою думку, щоб підвищити престижність цієї професії, має бути суворішим конкурс і викладач має бути не лише теоретиком, а й практиком.

– На жаль, статистика показує, що за вже тривалий період часу вступні бали абітурієнтів за результатами ЗНО на педагогічні спеціальності дуже низькі. Коли я ще працювала у МОН, то звернула на це увагу.

Трохи вищими є показники на педагогічні спеціальності, пов’язані з іноземними мовами, та чи підуть ці люди потім працювати у школу? Частіше за все випускники спеціальностей іноземних мов ідуть у приватний сектор і заробляють там непогані гроші.

В ІТ студент 2-4 курсу буде заробляти $500, працюючи тестером в якійсь невеликій компанії. Яка у нього чи у неї буде мотивація після магістратури йти в аспірантуру, де буде стипендія $100?

Подібна негативна селекція відбувається і в університетах. Хто залишається працювати в університетах? Зазвичай ті, хто після завершення магістерської програми йде на аспірантуру. Зважаючи на рівень зарплат викладачів, у викладання йдуть не найкращі, а часто ті, хто не зміг побачити себе на ринку праці. Звісно, є багато розумних аспірантів, які бачать себе в науці, та для деяких спеціальностей це провал. Наприклад, для ІТ. В ІТ студент 2-4 курсу буде заробляти $500, працюючи тестером в якійсь невеликій компанії. Яка у нього чи у неї буде мотивація після магістратури йти в аспірантуру, де буде стипендія $100? Тому в ІТ у нас зараз досить напружена ситуація, бо викладачі йдуть у приватний сектор, де в рази вища зарплата.

Практика встановлення вимог до вступу на спеціальності є правильною. На педагогічні спеціальності такої вимоги немає, але нам треба до цього йти, щоб у школах та вишах працювали компетентні у своїй справі спеціалісти.

Міністерство охорони здоров’я України зараз поставило вимогу: щоб мати можливість навчатися на медичних спеціальностях, мінімальний прохідний бал ЗНО має бути 150 балів (з 200 балів – ред.). Це правильне рішення, бо насправді 150 – це не так багато, це 40% найкращих. І це демонструє, що людина, яка хоче стати лікарем – вміє працювати над досягненням поставленої цілі, має правильну мотивацію і зможе далі вчитись і постійно вдосконалюватись, що є критично необхідно для лікаря. Закордонна університетська практика така, що для вступу на медицину ставляться дуже високі вимоги – ти маєш бути в числі 10-15 найкращих вступників, щоб потрапити на цю спеціальність.

Ти можеш нічого не знати, отримати 101 бал на ЗНО і піти вчитися на вчителя. А неосвічені вчителі – це катастрофа національного масштабу. Це те, що закладає передумови до деформованого розвитку суспільства.

І не лише в медицині, в інших спеціальностях так само – немає сенсу приймати до університету людину, у якої прохідний бал – 101. Щоб отримати такі бали – достатньо просто вгадати. Тобто ти можеш нічого не знати, отримати 101 бал на ЗНО і піти вчитися на вчителя. А неосвічені вчителі – це катастрофа національного масштабу. Це те, що закладає передумови до деформованого розвитку суспільства.

– Який найяскравіший приклад успішної закордонної університетської практики можете навести?

– У контексті реформування школи зараз багато хто говорить про «фінське диво». Коли у Фінляндії тільки розпочинали реформувати систему освіти, була чітко встановлена вимога – на педагогічні спеціальності можуть вступати лише ті, хто входить до 30% найкращих серед вступників цього року за результатами випускного іспиту.
Коли є такі вимоги, але разом з тим є мотивація у вигляді достойної зарплатні, можливості кар’єрного зростання і цікавої творчої роботи, – тоді можна привабити найкращих спеціалістів на посади.

Коли у людини немає свободи творчості – це теж багато у кого відбиває бажання навчати і викладати.

Має бути загальнодержавне розуміння того, що треба робити. Ми не можемо побудувати гарну освіту, якщо вчитель заробляє 5 000 гривень, а секретар у корпорації отримуватиме 15 000 гривень. Не йдеться про якісь захмарні суми і конкуренцію з приватним сектором, але достойний рівень оплати праці має бути.

Вчителі та викладачі – це творча професія. Коли вчитель не бачить можливостей для саморозвитку та проявлення ініціативи, для застосування нових методів викладання, тобто коли у людини немає свободи творчості – це теж багато у кого відбиває бажання навчати і викладати.

Викладання так чи інакше відбирає час. Коли ти до третьої ночі перевіряєш студентські роботи і отримуєш 1500 гривень у місяць за 0,3% ставки – це фінансово невигідно. Ми не можемо очікувати, що всі викладачі будуть працювати на таких умовах.

Окрім викладання тут, у Київській школі економіки, я також веду курси на бакалавраті кафедри політології у Києво-Могилянській академії. Я отримую смішну зарплату, але мені це цікаво, бо маю повну свободу дій у розробці своїх навчальних програм. Отже, надання свободи творчості – це другий момент у мотивуванні професіоналів до викладання.

Фото: Оксана Красюк

Про ентузіазм та системність, викладачів-викладачів і доступ до професії

– Як ви ставитеся до думки, коли викладач працює за спеціальністю, а викладання для нього свого роду альтруїзм, то гроші не так важливі, як бажання поділитися досвідом з іншими?

– Це працює лише на рівні окремих людей, а не системне вирішення проблеми. На індивідуальному ентузіазмі не побудуєш системи. Коли я ще працювала в міністерстві, то все одно приходила викладати по суботах після п’яти 12-годинних робочих днів. Це приносило натхнення – бачити своїх мотивованих студентів. Але я об’єктивно розумію, що якби я могла приділяти більше часу викладанню, то могла би прочитати більше книжок і покращити курси, дописати дисертацію врешті-решт.

Проблема викладачів пострадянського простору – більшість з них просто викладачі-викладачі. Вони просто викладають, мало слідкують за найновішими дослідженнями, не залучені в практику, майже не роблять власних досліджень, а в кращому випадку щось компілюють. Вони не можуть читати англійською, а саме цією мовою публікуються найновіші наукові результати.

Викладання так чи інакше відбирає час. Коли ти до третьої ночі перевіряєш студентські роботи і отримуєш 1500 гривень у місяць за 0,3% ставки – це фінансово невигідно. Ми не можемо очікувати, що всі викладачі будуть працювати на таких умовах.

Взагалі є два типи хороших викладачів в університеті: ті, хто практикує, і викладачі-дослідники. Наприклад, ти викладаєш соціологію і досліджуєш соціологію сім’ї в Україні.

Візьмемо журналістів. Хто має викладати журналістам? З одного боку, спеціалісти-практики, з іншого − дослідники, котрі реально б знали і досліджували сферу журналістики, наприклад, аналізували б медіа-дискурс чи трансформації журналістської професії.

Викладач-практик − це теж добре, але варто зважати, що такий викладач завжди дивитиметься через призму власного досвіду, тому цього може бути недостатньо. Викладачі, які якісно досліджують певну тематику, все ж мають більш ширший погляд. Наприклад, коли останні вивчають, як маніпулюють деякі телевізійні канали, пишуть про це книгу і дають читати студентам. Це дійсно корисно.

Загальна проблема викладачів пострадянського простору – більшість з них просто викладачі-викладачі. Вони просто викладають, мало слідкують за найновішими дослідженнями, не залучені в практику, майже не роблять власних досліджень, а в кращому випадку щось компілюють. Вони не можуть читати англійською, а саме цією мовою публікуються найновіші наукові результати. Коли чекати, що її перекладуть, за цей час вийде нове дослідження, на Заході цю тему вже давно обговорять і перейдуть до іншої.

Читання – це не лише розвиток критичного мислення, а й здатність концентруватися на великих обсягах інформації, на великих завданнях. Нас усіх як суспільство має лякати, коли вчителі – не читають книжок.

– І як має проходити ця позитивна селекція серед тих, хто планує бути викладачем чи вчителем?

– Існують так звані регульовані професії. Це ті, до яких виставляються певні зовнішні вимоги. Типові регульовані професії – це юридичний напрям: щоб бути адвокатом, нотаріусом, суддею чи прокурором, треба складати іспит. Наступне – це медичні професії. Щоб бути лікарем, теж має бути контроль. Зараз його майже немає, що має насправді всіх дуже лякати. Чи пілоти – доступ до цієї професії дуже обмежений. Вчителі переважно теж належать до регульованих професій.

Під час роботи у Міністерстві освіти і науки я наполягала на тому, що усі вчителі мають проходити незалежну сертифікацію. Бо не можна пускати в клас до дітей людину, яка не знає свого предмету і нічого не вміє або яка не знає базових педагогічних підходів. Утім, поки що у Законі «Про освіту» пропонується добровільна сертифікація. Якщо ти хочеш підвищення зарплати – проходиш сертифікацію і отримуєш надбавку у розмірі 20%.

Мета сертифікації – перевірити знання з предмету, який викладає вчитель. У нас часто з вчителями іноземної мови трапляється таке, що вони самі дуже погано її знають, особливо у сільській місцевості. Друге, що перевіряє ця сертифікація, – це педагогічні підходи, тобто чи вміє людина працювати з дітьми.

Знання предмету можна перевірити у тестовому форматі, а педагогічні навички тільки безпосередньо в аудиторії – приходить незалежна комісія і дивиться, як працює вчитель з дітьми в класі.

Фото: Оксана Красюк

− А чи буде сертифікація дієвою, якщо вона добровільна?

− На жаль, добровільна сертифікація не вирішує проблеми поганих вчителів, тому вона має стати обов’язковою. Зараз практично неможливо звільнити поганого вчителя. Як це зробити, коли у них контракт? І спробуй знайти когось кращого. Особливо, якщо це село чи маленьке містечко – іншого вибору просто не існує.

Мій знайомий видавець перекладає гарну педагогічну літературу, а також презентує її у різних школах. І він розповів мені страшну річ: на одній такій зустрічі в невеликому містечку були також присутні батьки, які говорили, що у вчителів недостатній рівень професійного розвитку. Тоді у групи близько 40 присутніх вчителів запитали, чи прочитали вони хоча б одну книжку за останній рік. Підняла руку одна людина. Але ж читання – це не лише розвиток критичного мислення, а й здатність концентруватися на великих обсягах інформації, на великих завданнях. Нас усіх як суспільство має лякати, коли вчителі – не читають книжок.

Щодо підвищення кваліфікації. Одна з новацій Закону «Про освіту» − розширення можливостей обирати, де вчителі можуть вчитись і підвищувати кваліфікацію. Наприклад, якщо вчитель працює у школі у Вінницькій області, йому необов’язково їхати в Інститут післядипломної освіти до Вінниці. Що коли там поганий методист? Тому вчитель може самостійно обрати і поїхати до будь-якого українського ІПО, громадської організації чи університету, які пропонують курси підвищення кваліфікації.

– Існує ще така програма, як Teach for Ukraine, що входить до міжнародної мережі Teach For All. В її рамках молоді спеціалісти їдуть викладати у школах до різних маленьких містечок та сіл.

– Це дійсно корисна ініціатива, адже коли у застиглому колективі вчителів з’являється нова людина, то вона, як зовнішній подразник, змушує їх бути в тонусі та стимулює щось змінювати. Але, знову ж, наскільки це системно? Це всього лиш максимум 20 відібраних людей на всю Україну, коли всього у нас близько 500 000 вчителів.

Коли ти цілий день вчишся, а на наступний день все забуваєш – це неефективне навчання. І таких одинадцять років інтенсиву. Та щоб отримані дані засвоїти, щоб вони склалися в якусь єдину картинку, мозку потрібен елементарно час на відновлення, треба висипатися, а не сидіти за уроками до 11-ї ночі.

− Якщо резюмувати, які позитивні зрушення в освіті вже відбулися?

− Я б сказала так: у вищій освіті відбулось чимало змін, котрі закладають фундамент для трансформацій в університетах. Що я б відзначила?

По-перше, зменшення бюрократичного навантаження на університети та викладачів; до прикладу, через скасування вимог про збір інформації про «працевлаштування» випускників, що по факту було великою профанацією, котра не давала даних, але суттєво завантажувала непотрібною роботою викладачів.

По-друге, університети самостійно формують навчальні програми, знято вимоги щодо обов’язковості викладання окремих дисциплін (ОБЖД, до прикладу, та десяток інших). Більше того, студенти тепер мають право обирати до 25% своїх дисциплін.

По-третє, нова система вступу зробила процедуру більш прозорою та підвищила шанси найкращих абітурієнтів вступити на омріяні спеціальності.

По-четверте, запущено окремі процеси щодо боротьби з плагіатом. Зроблено ще не достатньо, але достеменно сформоване розуміння важливості цієї проблеми, запущено процес створення Національного репозитарію академічних текстів, котрий повинен суттєво спростити виявлення плагіату.

По-п’яте, було запроваджено нові вимоги до викладачів − для отримання звань доцента і професора тепер необхідно мати міжнародні публікації та володіти англійською або іншою європейською мовою.

У середній освіті − розпочались деякі зміни у навчальних програмах. Проте, звісно, більшість змін не можливо було розпочати без прийняття нового закону про освіту.

Фото: Оксана Красюк

Про 12-річну середню освіту, інформаційне перевантаження, домашнє навчання та онлайн-освіту

– Середня освіта в Україні тепер триватиме 12 років. Чи не забагато це? Бо, з одного боку, учні дуже перевантажені великою кількістю предметів у школі, а деталізація кожного не дає нормально засвоювати хоча б базу. З іншого ж, з мого досвіду, одинадцятий клас вже майже непродуктивний. Чи діятиме тепер певний баланс?

– У Європі та США школа триває 12 років. Це не привід автоматично робити так само, «бо так роблять на Заході», але це привід задуматись. Та ключове питання не в кількості років, а в тому, чим ти займаєшся протягом цих років.

Повна загальна середня освіта є обов’язковою, бо це той мінімальний рівень, який потрібен для того, щоб жити та функціонувати у суспільстві. При цьому кількість цих мінімальних знань за останні роки збільшилась. 15 років тому тобі не треба було конче освоювати навички роботи на комп’ютері. Зараз необхідно знати не лише базові речі, наприклад, як користуватись Word та Excel, а й мати мінімальні навички програмування, щоб у майбутньому мати можливість знайти хорошу роботу.

Інший момент – це інформаційне перевантаження, про яке ви згадали. Коли ти цілий день вчишся, а на наступний день все забуваєш – це неефективне навчання. І таких одинадцять років інтенсиву. Та щоб отримані дані засвоїти, щоб вони склалися в якусь єдину картинку, мозку потрібен елементарно час на відновлення, треба висипатися, а не сидіти за уроками до 11-ї ночі.

Окрім того, дитина повинна мати право обирати предмети, щоб вчитись приймати рішення та відшуковувати, що їй особисто цікавіше.

Фото: Оксана Красюк

– А що з цим робити? Зменшити кількість предметів чи кількість домашніх завдань? У моїй гімназії після 9-го класу формували три напрямки – гуманітарний, математичний і природничий, але навіть після такого розподілу навантаження все одно було великим.

– Сам факт продовження середньої освіти до 12 років передбачає розтягнення цього навантаження, але є предмети, з яких, навпаки, треба додати. Наприклад, програмування. Дослідники говорять, що молодій людині зараз замало знати іноземну мову англійську, треба ще знати мову програмування. Але разом із цим у дитини має залишатися час на якісь гуртки і хобі.

Перехід на 12-річне навчання передбачає профілізацію у старшій школі. Базові предмети залишаються. Якщо ти обираєш гуманітарний профіль, ти все рівно маєш отримати базові знання з тієї ж хімії. Так, не треба деталізовано вивчати теорію, але коли ти йдеш купувати пральний порошок, то маєш розуміти, що входить до його складу, дивлячись на етикетку.

Також профілізація передбачає можливість зміни вектору навчання: якщо дитина обрала гуманітарний напрямок, спробувала, але у 10 класі зрозуміла, що хоче вивчати математику, то вона може перейти на цей курс.

Важливо займатися тією справою, яка тобі подобається. Якщо ти любиш і вмієш фотографувати, але ти думаєш, що юристи більше заробляють і йдеш вчитися на юридичний факультет – то це хибний підхід. Бо в такому разі ти будеш поганим юристом, але втратиш можливість стати дуже крутим фотографом.

– Як ви ставитеся до тренду домашнього навчання?

– Домашнє навчання – це реакція на те, що шкільна система не відповідає на суспільний запит. Цей тренд виник з того, що з’явилось середовище прогресивних батьків, котрі багато подорожують і бачать інші суспільства, трішки краще розуміють, як може виглядати більш продуктивна система освіти. Вони хочуть, аби їхні діти не витрачали часу, а розуміли, навіщо їм знання. Часто, у таких батьків є гроші на гарних репетиторів.

Але можу точно сказати, що я би не обрала для своєї дитини домашнє навчання, бо це потребує великої залученості і обов’язків з боку батьків – навіть якщо навчають дітей не вони, а наймають для цього вчителів, треба організовувати і контролювати цей процес. Це об’єктивно складно для батьків, потрібно дуже суттєво жертвувати своєю кар’єрою, щоб це забезпечувати. Тому це не може бути системною відповіддю на кризу шкільної освіти, яку ми маємо сьогодні.

У той же час домашнє навчання − оптимальне рішення, наприклад, для дітей з дуже розсіяною увагою чи з вадами розвитку, коли є проблеми з пересуванням. Це не найкращий спосіб, бо дитині треба соціалізуватися і спілкуватися, але можливий комбінований варіант, коли учень ходить до школи двічі на тиждень, а решту часу навчається вдома.

− Яке ваше ставлення до онлайн-освіти?

− Мені здається, онлайн-освіта може непогано справлятись з функціями підвищення кваліфікації, професійного росту. Проте я не схильна думати, що онлайн-освіта замінить існуючі університети чи школи. Адже навчання − це також і процес спілкування, соціалізації, навчання у інших студентів. І це складно забезпечити онлайн.

Фото: Оксана Красюк

Про те, чи потрібна вища освіта та чому слід займатися справою, яка подобається

– Зараз існує тренд «мені не потрібна вища освіта», публікуються усілякі історії успіху про те, як люди реалізувалися без вищої освіти. Ваша думка з цього приводу.

– Вища освіта необов’язкова, але у суспільстві вона потрібна. Дійсно, є приклади, коли люди досягають успіху без вищої освіти, але це радше винятки ніж правило. Статистично ж, люди з вищою освітою мають вищу зарплату і кращий рівень життя. Звісно, це не означає, що усі масово мають здобувати вищу освіту, і розрив між оплатою праці між людьми з різним рівнем освіти не повинен бути кричущим.

Що стосується вступу до вишів, то звісно в Україні з цим помітний перекіс. У нас 80% випускників шкіл вступають до вишів. Це дуже високий показник, що означає, що в нашій країні не беруть до університетів тільки тих, хто ну зовсім не зміг скласти ЗНО.

У результаті в багатьох дітей просто немає мотивації гарно вчитися і ретельно готуватися до ЗНО, бо вони знають, що так чи інакше все одно вступлять – не на бюджет, так на контракт майже стовідсотково. Тут і є корінь проблеми неякісних знань. Коли у людини немає відчуття, що вона має заслужити своє місце в університеті, то це початково створює хибну систему мотивації.

А вже на етапі навчання у викладача, з одного боку, є студенти, які прагнуть до знань, а з іншого − які ні в чому не зацікавлені. Дуже важко працювати з такою аудиторією, тому викладач може теж у такому випадку втрачати мотивацію.

Головне продовжувати шукати і читати. Інакше зупиняєшся в розвитку.

– Які навички, на вашу думку, найбільше цінуються у наш стрімкий час?

– До корисних навичок варто віднести вміння працювати у команді та доводити свою думку з критичної перспективи, з аргументами. Постійно вдосконалюватись – відвідувати курси, конференції, читати, дивитися фільми. І все ж важливо займатися тією справою, яка тобі подобається. Якщо ти любиш і вмієш фотографувати, але ти думаєш, що юристи більше заробляють і йдеш вчитися на юридичний факультет – то це хибний підхід. Бо в такому разі ти будеш поганим юристом, але втратиш можливість стати дуже крутим фотографом.

Ти маєш знайти свою «сродну» працю, про яку говорив Сковорода. Хай методом проб і помилок, але вона приноситиме драйв.

− Які п’ять книжок, на вашу думку, зараз актуальні і варто прочитати для загального розвитку?

− Я не вірю, що існує одна чи п’ять книг, у яких можна знайти Істину, тому я не ризикну давати такої поради. Що точно важливо − це читати постійно і багато. І читати хороші книги, котрі дають ґрунт для роздумів, виводять з зони комфорту. Це може бути художня література, може буде професійна, але важливо − постійно читати.

Я переважно читаю професійну літературу про освітню політику та політологічні тексти англійською мовою. Бо більшість текстів, котрі є резонансними на Заході − до нас якщо і доходять у перекладах, то з запізненням на кілька років.

На художню літературу часу майже не лишається, на жаль. Але якщо щось читаю, то переважно сучасну прозу, дивлюсь списки топових книг від The New York Review of Books і Guardian. Так само обираю і фахову літературу: читаючи статті у міжнародних виданнях, я дізнаюсь, що зараз обговорюють, які книги збурюють дискусії.

Зараз багато читаю про підходи до виховання дітей, але є стільки підходів і ідей з цього приводу, що марно сподіватись знайти відповіді на усі питання в одній книзі. Та головне продовжувати шукати і читати. Інакше зупиняєшся в розвитку.