Чим займаються молоді українські мистецтвознавці? Де, окрім музеїв, працюють люди з такою освітою, і скільки заробляють? Як подорожувати, працюючи віддалено? Про це ми вирішили запитати у молодої мистецтвознавці Ксенії. І те, що ми дізналися, точно варте вашої уваги.




– Ксеніє, чому ви обрали саме цю професію?


– Я вирішила отримати мистецтвознавчу освіту ще у 9 класі, коли брат почав обертатися у Київських мистецьких колах і брати мене з собою. Мені дуже подобався формат, точніше «неформат» людей, яких я зустрічала. Вони були абсолютно несхожими на звичне коло спілкування, абсолютно цікавими. Я відвідувала перші Гоголь-Фести, фестиваль I love Kyiv і тоді зрозуміла, як мені близька і цікава ця тема.


В Україні існують всього 2 заклади, де дають мистецтвознавчу (не культурологічну, а саме таку) освіту: Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури та Харківська державна академія дизайну та мистецтв. Щороку на мистецтвознавчий факультет НАОМи вступають усього близько 10-15 абітурієнтів, а ви пускаються удвічі менше. На магістратуру вступають людей зо п’ять. Насправді я вважаю, що більше у цій галузі в Україні і не треба. До того ж навіть із тих, хто добирається до випуску, у процесі роботи половина йде в інші професії – шиють білизну, стають дизайнерами, IT-шниками або переходять у культурний менеджмент, освіту.


Якось мене не взяли на посаду менеджера проектів через те, що у супровідному листі, який я відправила посеред ночі, написала «Доброго времени суток». Далі вони не читали, бо це «бридке міщанське кліше». Тепер я, звичайно, навчена життям – «Доброго времени суток» нікому не бажаю. В інше місце мене не взяли через три граматичні помилки у тексті, про що мене повідомили текстом із двома помилками у відповідь


Практичних кар’єрних перспектив у цій освіті я бачила небагато – мені просто було цікаво повчитися у Художній академії. Малювала я доволі посередньо. Мені хотілося нового цікавого оточення, знайомств, атмосфери. Пройшла два вступних екзамени: з історії мистецтв та практичного трактування картин. На екзаменах людей було дуже багато, проте у списках на вступ – дуже мало, і майже усі – на бюджет. Це одна з переваг цього факультету: якщо вдасться вступити – швидше за все, навчання буде безкоштовним, при цьому дуже реально отримувати стипендію та добре навчатися. Це абсолютно новий формат знань, і кожен може проявити себе цілком по-новому, що зі мною і сталося.


– Чи відповідала освіта вашим очікуванням?


– Ні, і це мене досі турбує. За чотири роки вивчити можна було набагато більше і краще. Література про мистецтво, за якою ми навчалися, була в основному радянською, викладеною у парадигмі «погані капіталісти – добрі комуністи». Це трохи зміщує кут зору і робить знання обмеженими. Прорив у культурі з тих часів відбувся дуже суттєвий, а в літературі 50-річної давності це, очевидно, не відобразилося. Книги з мистецтва в Україні з’являються лише зараз, у останні декілька років. До того ж ми зупинилися на вивченні мистецтва середини 20-го століття, і до сучасного мистецтва суттєво не підібралися. Проте навчання було прикольним!




– Як і де ви почали працювати?


– Наприкінці другого курсу я пішла працювати до Пінчук Арт Центру медіаторкою на часткову зайнятість. Тоді за годину роботи платили 50 гривень і була можливість самостійно складати графік. Проте фізично та емоційно це було нелегко, адже працювала я стоячи, постійно спілкувалася з відвідувачами, відповідаючи на їх подекуди дратівливі питання, на кшталт – «Чому дитина не може намалювати теж саме?» і так далі.


Уявлення, що фріланс – це просто, і що під пальмою на пляжі зручно працювати – це міф


Не дивлячись на це, працювала я із задоволенням, бо навіть за наявності найменшого живого інтересу та готовності відвідувача слухати, я могла годинами розповідати, як ми дійшли до цих плям на стіні, що так підозріло схожі на чоловічий статевий орган. Там я зав’язала корисні та цікаві знайомства, у мене з’явилося уявлення про сучасні художні процеси в українському мистецтві і бачення себе у них.


– Чим ви займалися після університету?


– Спочатку – лікуванням депресії. Я планувала продовжувати навчання у Франції, проте на той час вступити не вдалося. Роботу також не змогла знайти, бо чекала вступу до Франції. Тоді подруга запропонувала мені роботу у Мистецькому Арсеналі адміністраторкою. Там я була кураторкою медіаторів: складала їх робочий графік, презентувала виставку відвідувачам. Зарплата була непогана – 500 доларів, проте я там не прижилася з особистих причин. Тоді я поїхала на пів року до В’єтнаму. Тоді я вже мала фріланс-проекти і могла подорожувати.


– Як ви наважилися зірватися з місця в нікуди, і чому саме В’єтнам?


– Це сталося якось миттєво. Напередодні я два місяці шукала нову роботу і нічого не знаходила. То досвіду бракувало, то тестове завдання не подобалося. Якось мене не взяли на посаду менеджера проектів через те, що у супровідному листі, який я відправила посеред ночі, написала «Доброго времени суток». Далі вони не читали, бо це «бридке міщанське кліше». Тепер я, звичайно, навчена життям – «Доброго времени суток» нікому не бажаю. В інше місце мене не взяли через три граматичні помилки у тексті, про що мене повідомили текстом із двома помилками у відповідь. Ще одне місце було зайняте стажеркою, що до цього працювала у компанії.


Тож усе це мене довело до краю і я купила квиток до В’єтнаму – найдешевші білети в Азію. Я мала декілька фріланс-підробіток як SMM- спеціалістка, і робота була завжди зі мною. Ми з моїм хлопцем обрали місто, в якому планували жити, і поїхали. Планували займатися фрілансом і шукати роботу на місці. Із цим не склалося, проте там на місці я також знайшла SMM-роботу: досі веду Instagram та Facebook-сторінки для в’єтнамських закладів англійською, російською та іноді в’єтнамською мовами. В’єтнамською перекладаю гуглом – їм достатньо. Насправді у В’єтнамі дуже багато росіян і майже весь бізнес російський. Майже всі в’єтнамці хоч трошки говорять російською.


– Як вам працювалося у В’єтнамі?


– Уявлення, що фріланс – це просто, і що під пальмою на пляжі зручно працювати – це міф. По-перше, під пальмою незручно, бо сонце сліпить і на екрані нічого не видно. По-друге, емоційно незручно, бо здається, що ти на відпочинку і навколо стільки всього цікавого та екзотичного, а ти маєш працювати, щоб завтра вистачило на їжу.


Ми були на Балі, потім у Камбоджі і в Таїланді. Досвід це був неймовірний, звичайно, та зрештою ми засумували за домом, втомилися і поїхали назад.


Опісля я знайшла, напевно, найбільш успішну свою роботу – працювала помічницею директора на Kyiv Art Week. Робота була дуже багатосторонньою: я одночасно займалася каталогом, вела соціальні мережі, працювала зі спеціалістами з продажів, була кураторкою лекцій і т.д. Триває захід тиждень, а підготовка до нього займає два, позбавлені сну, місяці. Проте робота дуже цікава і розвиваюча. Гонорар склав близько 20 тисяч гривень за весь час проекту.


Якщо ти йдеш у державний музей – там ти взагалі підписуєшся під «мінімалкою» у 6-7 тисяч гривень. Якщо музей приватний – до 20 тисяч, але це рідкісна можливість


Також я працювала на «Платформі культурних ініціатив – Ізоляція», де проходили різні проекти, серед яких – проект за підтримки Гете Інституту «Що важливо», присвячений проблемам людей із синдромом Дауна. Виставка була дуже цікава, міжнародна. Підчас співпраці я писала різні тексти про проект: пресс-релізи, тексти для соцмереж, експлікації до робіт (написи- пояснення концепції мистецьких творів, що зазвичай їх супроводжують на виставках – прим. авт.). Гонорар склав 15 тисяч за менш ніж місяць роботи.


– Як знайти роботу у сфері мистецтвознавства в Україні, і які це роботи?


– Єдина можливість знайти роботу у сфері мистецтва – це зв’язки і знайомства. Проект, який для тебе буде потенційно цікавим, тобі, скоріш за все, підкинуть друзі. Роботу на Kyiv Art Week мені порадив друг на показі театру експериментальної моди «Орхідея» Михайла Коптєва. Тож важливо постійно знайомитися, підтримувати контакти, бути у темі подій і при цьому все це дуже любити.


Насправді ця сфера в Україні дуже рідко і мало оплачувана. Навіть у топових кураторів на керуючих посадах зарплатня доволі невелика. Якщо ти йдеш у державний музей – там ти взагалі підписуєшся під «мінімалкою» у 6-7 тисяч гривень. Якщо музей приватний – до 20 тисяч, але це рідкісна можливість. Художники в Україні продають картини дуже дешево: від 1 до 15 тисяч гривень, у середньому. Мистецтво у нас особливим попитом не користується поки що, державне фінансування дуже слабке. Якщо говорити про написання мистецтвознавчих статей – люди нерідко роблять це безоплатно, просто заради публікації з їх авторством, або щоб їх думку почули. Я одного разу також писала статтю для широковідомого у вузьких колах видання, збирала матеріал, брала інтерв’ю і в результаті мене повідомили, що «намагатимуться вибити для мене 300 гривень».


Дарма багато хто романтизує Париж та життя там. Це зовсім не романтичне місто – дуже брудне і в цілому «на любителя»


Непоганий підробіток – SMM-ведення соціальних мереж. Хоча це з мистецтвом пов’язано дуже опосередковано, проте можна заробляти непогані гроші тими ж текстами. За весь час я вела акаунт співака, стоматолога, ворожки, апокаліптичного російського магазину іграшок, в’єтнамського казино, в’єтнамського спорт-бару, магазину уніформ, лапшичної. Деякі проекти мені передавали друзі, інші я знайшла через SMM-агентство.


Звичайно, для мистецтвознавиці це іноді морально складно – стоматологи надсилають зуби, російський магазин – свої жахливі іграшки, ворожка раз-у-раз намагається наворожити тобі капостей. Проте поки що це приносить близько 250€ за місяць за один акаунт, і на день займає хвилин 30. Іноді це може бути весело, є де розігнатися у літературному сенсі.




– Розкажіть про свій «французький період». Як ви працювали і жили у Франції?


– Я хотіла продовжувати там навчання, але з першого разу вступити не вийшло через відсутність мовного сертифікату. До того ж там живе мій хлопець, тож я вирішила, що хочу спочатку попрацювати там.


Напівлегально мені вдалося влаштувалася у художню галерею молодих ілюстраторів на стажування. Концепція галереї полягає в тому, що молоді французькі та іноземні ілюстратори відправляють свої твори до галереї, де їх друкують і продають. У нас виставлялися 60-70 художників. Кожна маленька робота коштувала від 30€. Для мене було відкриттям, що люди настільки жваво купляють мистецтво: на день у галереї купляли творів на 1500€ – на подарунок, для оздоблення інтер’єру, просто так. І це не враховуючи Інтернет-доставку.


До співбесіди готувалася 2-3 доби. У галереї, звичайно, було складно: мову я знала, проте не настільки вільно, як хотілося б. Моя робота полягала у зміні експозиції раз на два тижні та допомозі клієнтам в обранні ілюстрації. В принципі мовний бар’єр не був перешкодою, відвідувачі з розумінням ставилися до акценту, були дуже привітні.


Потрібно бути готовим до того, що роботу знайти нелегко і часто праця мало або взагалі неоплачувана


Було приємно дізнатися, що деяким клієнтам відомі українські стрит-артисти. Я вважаю, що сучасне українське мистецтво варто популяризувати за кордоном і воно не менш якісне і цікаве за французьке. Мені навіть вдалося «просунути» деяких українців у галерею, з якою вони підписали контракт і зараз успішно виставляються. Частково моя місія виконана (сміється – прим. авт.).


У вільний час я відвідувала лекції в Академії мистецтв у якості вільної слухачки. Паралельно я продовжувала працювати SMM. У Парижі дуже дорого жити: оренда середньої квартири коштує 800€, дорога їжа, транспорт. Але в принципі – якщо розділити з кимось оренду та мати підробіток – 1200-1300€ на місяць достатньо.


Хотілося б сказати, що дарма багато хто романтизує Париж та життя там. Це зовсім не романтичне місто – дуже брудне і в цілому «на любителя», специфічне. Там завжди трохи самотньо, бо мовний бар’єр подолати можна відносно швидко, а на психологічний – можуть піти роки. Нерідко почуваєшся інакшим, чужим, сумуєш за домом. Люди цікаві, нові, які завгодно, проте не «свої».


Я думала про те, щоб відкрити в Україні щось подібне. У нас дуже багато крутих, прогресивних митців. Але, боюся, на даний момент це не буде користуватися попитом, бо рівень життя поки що такий, що не дозволяє більшості піклуватися про щось більше, аніж закриття базових потреб. Проте наш складний економічний стан і проблемна історія створює унікальний культурний бекграунд, яким потенційно є щедрим ґрунтом для рефлексії, для мистецтва.


– Які маєте плани на майбутнє?


– Я вступила на третій курс Сорбонни і найближчим часом планую там навчатися.


– Що ви порадили б майбутнім мистецтвознавцям?


– Щоб реалізувати себе у цій сфері, потрібно дійсно горіти мистецтвом. В НАОМі усіх контрактників, як не дивно, відрахували ще на першому курсі. Політика академії така, що тобі потрібно дійсно подобатися. На економіста, юриста ти можеш вивчитися без особливого ентузіазму – тут так не вийде. До того ж ця освіта, професія передбачає, що людина живе цим: потрібно розумітися на кіно, літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі. Постійно бути в курсі подій.


Художники в Україні продають картини дуже дешево: від 1 до 15 тисяч гривень, у середньому. Мистецтво у нас особливим попитом не користується поки що


Крім того, потрібно бути готовим до того, що роботу знайти нелегко і часто праця мало або взагалі неоплачувана. Треба шукати можливості, альтернативи. Проте, звичайно, це неймовірно цікаво. У процесі роботи я зіштовхуюся з дуже різними, творчими людьми, у яких горизонт можливого і умовно «нормального» конкретно розсунутий або стертий. Люди ризикують жити, кохати, творити так, як дійсно хочуть, не бояться експериментувати з реальністю. Це надихає, збагачує досвід.


Для того щоб розуміти, чи потрібна вам взагалі ця професія, раджу почитати такі базові твори як «Введення в історичне вивчення мистецтва» Віпера, «Історію західноєвропейського мистецтва» Ільїна та інші. Це корисно почитати навіть у рамках самоосвіти. А для того, щоб зрозуміти, чи потрібно вам взагалі йти у мистецтвознавство, раджу «Політику поетики» Бориса Гройса. Зрозумієте, чи готові до цього, бо це дійсно дуже складні і специфічні книги, яких на вас чекає багато.