Усі професії важливі. Але без деяких суспільство накрив би «блекаут» – адже хто стоятиме на варті життя, здоров’я та безпеки?


Спецпроект #потрібні_люди – серія інтерв’ю The Point (robota.ua) із представниками соціально значущих професій: небезпечних, складних і неймовірно цікавих. За кожним професійним вибором – унікальна історія. Ми запитаємо в наших героїв, чому вони обрали свою справу та які виклики, непомітні для оточуючих, приймають щодня. Про найважчі та найліпші робочі моменти, професійні забобони, традиції, гендерні стереотипи. Про труднощі, попри які вони бережуть вірність професії, та завдяки чому точно знають – навіщо.


Герої другого випуску – представники управління патрульної поліції в місті Києві: командир роти старший лейтенант поліції Віктор Кучеренко та інспектор сержант поліції Лілія Чаплига.




Про жагу до змін як мотивацію, ціну помилок, навчання й поліцейський «дзен»


– Вікторе, Ліліє – коли та чому ви приєдналися до патрульної поліції і чим займалися раніше?


ЛЧ: Я працюю два роки. До цього навчалася в університеті, працювала в галузі економіки, займалася спортом і театральним мистецтвом. У 20 років закінчила виш, і саме тоді розпочався черговий набір у патрульну поліцію. Мріяла про це змалечку, коли дивилася по телевізору «Комісар Рекс» (посміхається). До того ж я з родини військовослужбовців, і з дитинства мала таку наснагу – служити країні.


ВК: А я працював у міліції, загальний стаж у правоохоронних органах – 11 років. Долучитися до патрульної поліції вирішив із першим набором у 2015 році, як і мої колеги, мотивований ідеєю змін у державі.


Можна оволодіти зброєю, тренувати м’язи, вивчити закони, але без залізної витримки на службі – ніяк


– Є низка вимог до кандидатів – щодо стану здоров’я, психологічної стійкості, цінностей тощо. Але що особливо відзначили б ви, зважаючи на досвід?


ЛЧ: Насамперед треба бути врівноваженим, витривалим, свідомим. Чітко розуміти, наскільки це серйозно. На «звичайній» роботі ціна помилки – стягнення або навіть звільнення. У поліції – не тільки моральні й матеріальні наслідки, а і здоров’я та життя людей, і відповідальність самого співробітника. Треба вміти зважувати, оцінювати ситуацію та приймати правильні рішення, а для цього іноді є секунди. Робити місто безпечнішим, допомагати людям і спонукати їх бути відповідальними – це наше завдання з першої хвилини патрулювання.


Робота напружена не тільки емоційно, а й фізично, тому це також важливо – чи зможеш ти якісно виконувати свої функції, наприклад, при затриманні. Додатковою перевагою є фізична підготовка, досвід у спорті – бойові мистецтва, але не обов’язково: наприклад, я займалася великим тенісом та армреслінгом.


– А кому ви не радите подавати заявки? Хто не зможе гідно виконувати обов’язки?


ВК: Згоден із колегою – в поліції не місце тим, хто не вміє опановувати себе. Можна оволодіти зброєю, тренувати м’язи, вивчити закони, але без залізної витримки на службі – ніяк. Цьому має приділятися особлива увага під час відбору, адже наслідки можуть бути критичними.


– Ви наголошуєте на цьому, оскільки часто маєте вимушено демонструвати витримку, коли вас провокують? І що ви робите, щоб опанувати себе? 


ВК: Видихаємо (посміхається). Адже такі ситуації трапляються щодня.


ЛЧ: Перемогти агресію та хамство можна тільки ввічливістю. Пам’ятати: якщо тобі вдалося стриматися – ти керуєш ситуацією. Якщо ж опускатися на нижчий рівень, нічого не вийде. Вчимося на чергуванні «вимикати» емоції, сприймати все тверезо і контролювати себе та ситуацію.


– Відбір до патрульної поліції включає кілька етапів: подання документів, тестування, медичне обстеження, перевірка фізичної підготовки, співбесіда з комісією. Чи було щось складне для вас? 


ЛЧ: Хіба що на фізичній підготовці – я здавала біг і підвернула ногу, добігаючи «стометрівку», але все-таки здала. Це був для мене перший важливий урок: служба триває за будь-яких несподіваних обставин.


ВК: Я проходив відбір на загальних підставах. Усе здав на «відмінно», пройшов співбесіду. Певно, тому, що відповідав на всі питання прямо та щиро прагнув стати частиною змін у країні.


– Що було особливо цікаво – з різних блоків навчального курсу?


ЛЧ: Практичне відпрацювання теоретичних знань. Інструктори Академії патрульної поліції готували для нас сценарії, які можуть трапитися під час несення служби, – в приміщенні, на вулиці чи в авто. Ми вчилися правильно реагувати, а потім аналізували помилки. Наприклад, мені випав такий сценарій: ми з напарником їдемо на машині, бачимо авто, в якого забруднений номерний знак; згідно з законодавством, це – порушення, про яке ми маємо повідомити водія, щоб він виправив ситуацію. Ми вийшли з авто – і раптом водій дістає пістолет (звичайно, на навчанні – учбовий) і «стріляє» в мого напарника. Я «застосувала зброю» до умовного злочинця, доповіла в радіоефір, затримала його, «надала домедичну допомогу» напарнику, і сама пішла перевіряти автомобіль, за що потім отримала зауваження – не можна так ризикувати. Сценарії були як серйозні – зі «стріляниною», «погонями» та «гранатами», так і з «помилковою тривогою» – наприклад, коли маєш підійти до компанії, що розпиває алкогольні напої, і очікуєш, що після зауваження на тебе кинуться з ножами, а вони просто вибачаються і йдуть. Все як у житті – ніколи не знаєш, чого очікувати, тому завжди маєш бути напоготові.




Про думки на присязі, гордість за форму та надійне плече напарника


– Як ви розвиваєтеся професійно зараз – здобуваєте нові знання, підтримуєте фізичну форму, особливі навички?


ВК: Регулярно проходимо курси професійної підготовки, які тривають протягом дня: повторюємо теорію, законодавчу базу, відпрацьовуємо прийоми, навички вогневої підготовки та поводження зі зброєю під час несення служби, надання домедичної допомоги тощо. Викладають наші підготовлені інструктори, а також залучаються закордонні фахівці.


– Про що ви думали та що відчували, коли приймали урочисту присягу? 


ВК: Я приймав її тричі – у Збройних силах, адже служив у армії, в міліції та в новій поліції. Остання, якщо відверто, була першим випробуванням на морально-психологічний стан та витривалість: літо, спека, Софійська площа, чорна форма та демісезонні черевики (посміхається). Але це було урочисто та надихаюче. Мені тоді вперше захотілося поїхати додому через усе місто в службовій формі. На мою думку, відтоді поліцейські в формі поступово стали звичною частиною суспільства.


ЛЧ: Я пишалася тим, що стою на цьому місці. Думала про те, що досягла першої мети – переїхала до столиці з невеликого містечка, і відчувала гордість, що нині маю шанс щось змінити в державі, приносити користь та допомагати людям.


– Згадайте свій перший робочий день. Яким було «зіткнення з реальністю»?


ВК: У поліції наразі формується система наставництва, коли новачок закріплюється за досвідченим колегою. А при першому наборі в роті з 42 людей було лише два чи три співробітника з практичним досвідом роботи в правоохоронних органах, включаючи мене. Ми приймали десятки дзвінків на день, допомагали колегам порадами. Я працював із дуже допитливою напарницею – вона ставила сотні питань, все нотувала, фотографувала, запам’ятовувала. Загалом, попри передбачувані складнощі перших днів, відчувалися піднесений настрій і взаємодопомога.


ЛЧ: Мені простіше, адже було багато досвідчених та обізнаних людей – я їздила в патрулі з командиром, мені все пояснювали, дозволяли робити щось самостійно, але контролювали. Завжди була змога зателефонувати, написати, звернутися за порадою до колеги.


А от що здивувало – реакція людей на поліцію. Коли тільки починаєш носити форму, це відчувається особливо гостро. У складній ситуації хтось надзвичайно радий тебе бачити, а хтось налаштований агресивно, хоча ти навіть не встиг вийти з машини. Так і досі: хтось при ДТП кричить на тебе, якщо мусив почекати 10 хвилин. А буває і так: зима, черга з десятків викликів на ДТП, люди по кілька годин чекають на дорозі. В такому разі завжди очікуєш на негатив, вибачаєшся – а все нормально: люди встигають познайомитися, разом спокійно п’ють чай в одній машині, все розуміють, дякують. У таких випадках іноді трапляється «збій системи» – не віриш, що все може бути так легко, і не знаєш, як реагувати.


Після присяги в новій поліції мені вперше захотілося поїхати додому через усе місто в службовій формі


– Графік роботи: 12-годинне чергування, денні та нічні зміни – чи складно його витримувати? І як ви зберігаєте зібраність і готовність до несподіваних ситуацій на викликах?


ЛЧ: Так, нічні зміни дещо виснажують, але з часом звикаєш. Підтримувати тонус допомагає кава, вода, патрулювання пішки. Проте викликів буває так багато, що встигаєш хіба що «на бігу» схопити стакан чаю – а поїсти жодних шансів. Зокрема, коли погані погодні умови й стрімко зростає кількість ДТП.


ВК: Перед зміною треба намагатися поспати 2-3 години, особливо якщо вона обіцяє бути інтенсивною. Наприклад, на вихідні: коли в громадян закінчується робочий тиждень і починається відпочинок, роботи в поліції додається. Але досвід показав, що не варто засинати вдень на вихідному, щоб не плутати пори доби: краще трішки потерпіти й провести час активно.


– Яку заробітну плату отримують патрульні поліцейські? Можна у форматі «від…».


ЛЧ: Від 14 000 гривень (йдеться саме про Київ – прим. ред.). Поступово рівень зарплати підвищується в залежності від посади, звання. Є інформація, що планується підвищення зарплати з червня ще на 5%, як вже є з січня. Також передбачені премії за сумлінне виконання обов’язків.


– Які ще пільги ви отримуєте – крім зарплати? 


ЛЧ: Наприклад, є програма пільгового фінансового лізингу для придбання власного житла, а також програма грошової компенсації за найм житла поліцейським, які не мають власного житла в населеному пункті, де проходять службу, і винаймають його на підставі договору житлового найму.


ВК: Можливість займатися спортом – регбі, настільний теніс, футбол, волейбол, відкритий спортивний зал із інструкторами. Щорічний профілактичний медичний огляд і медичне обслуговування. Безкоштовний проїзд у громадському транспорті – в трамваї, тролейбусі тощо.


Швидкість та якість наших спільних рішень залежить, зокрема, від того, чи здатні ми кооперуватися, чи розуміємо одне одного з півслова


– Які взаємини склалися у вас із напарниками? 


ЛЧ: Напарники можуть мати різні погляди та характери. Але ми повинні нести службу, незважаючи на відмінності та непорозуміння; все вирішується поза роботою. Швидкість та якість наших спільних рішень залежить, зокрема, від того, чи здатні ми кооперуватися, чи розуміємо одне одного з півслова.


ВК: Або взагалі без слів. Із постійним напарником спілкуватися можна і жестами – наприклад, коли ми зупиняємо водія, я підходжу і бачу, що він у нетверезому стані, мого жесту «два» достатньо, щоб напарник почав зупиняти двох свідків. Професіоналізм і надійне плече поряд – такому напарнику довіряєш.




Про 51 гривню штрафу за лайку на поліцейського, хайп водіїв для Youtube та пронизливий погляд копа


– За яких умов ваша робота стала б ще продуктивнішою, безпечнішою? 


ВК: Нам необхідні зміни на законодавчому рівні. Щоб розроблялися та приймалися закони, які враховують реальний практичний досвід поліцейських із «лінії». А Кодекс України про адміністративні правопорушення від 1984 року? Зміни до нього поступово вносяться, але досі образи поліцейських при виконанні службових обов’язків кваліфікуються як дрібне хуліганство (стаття 173 КУпАП – прим. ред.), покарання – від 51 гривні штрафу. Тобто людина може скільки завгодно нецензурно лаятися на поліцейського – і заплатить за це копійки. Звичайно, законом передбачений і адміністративний арешт на строк до 15 діб. Одного разу я перевірив це на собі. Ми приїхали на виклик – п’яний чоловік скандалить, лається на сусідів і на нас. Я намагався довести справу до кінця: підготував матеріали, зібрав відео з бодікамер, пояснення свідків, все необхідне – загалом витратив на це 4 години, не кажучи вже про нерви. Чоловіка привезли до суду – і суддя  призначив… 51 гривню штрафу. Не заслухавши нас і не подивившись відеодокази. Людина вийшла з судової зали з посмішкою.


Загалом я не кажу про презумпцію правоти поліцейського, і ми не можемо суперечити Конституції – але якщо людина порушує закон та права інших громадян, невже не варто тоді обмежити в правах її?


ЛЧ: Погоджуся, насамперед нам необхідне вдосконалення, закриття прогалин у законодавчій базі. Але варто згадати і про фінансове забезпечення – це дуже важливо, щоб залучати і втримувати людей. Більшість співробітників, які працюють у Києві, не мають власного житла. І ми розуміємо, що оренда – це далеко за суму, яку отримують за компенсацію (з 2020 року це 2 прожиткові мінімуми). Наприклад, я плачу 6000 гривень за оренду житла плюс близько 3000 за комунальні послуги. Решта лишається на життя. Це не відповідає складності роботи. Яка ще служба в країні виконує стільки обов’язків? На всі виклики, пов’язані з загрозою життю та здоров’ю, ми приїжджаємо першими. Навіть коли телефонують на «101» та «103» – виклики дублюються на «102». Пожежний-рятувальник і лікар «швидкої» виконують роботу в межах своєї компетенції. Ми ж можемо і взятися до гасіння полум’я, і надавати домедичну допомогу, і затримувати злочинців, побути психологами та заспокоїти потенційного самогубця, юридичними консультантами – підказати людям, куди їм звернутися зі своєю проблемою.


Нам необхідні зміни на законодавчому рівні. Щоб розроблялися та приймалися закони, які враховують реальний практичний досвід поліцейських із «лінії»


– Які нові технології дозволять вам працювати ефективніше? 


ЛЧ: Дуже важливі додаткові засоби відеофіксації правопорушень. Особливо наразі, коли модним серед водіїв стало надивитися роликів у Youtube і вимагати доказів того, що було порушення правил дорожнього руху. Або навіть знімати ролики і потім хизуватися, як порушив ПДР, але «викрутився». Тобто публічно пишатися тим, що роблять правопорушення.


ВК: До речі, деякі водії возять із собою водійське посвідчення і свідоцтво про реєстрацію під склом, прикуті до сидіння. І такий документ неможливо роздивитися зблизька та перевірити. Нехай водії знімають нас на камери скільки завгодно – я не проти, але вважаю, що водій все-таки має передати документи поліцейському для перевірки. З електронними посвідченнями легше, там одразу база підтягує дані на водія.


– Чи є у вас прояви профдеформації? Наприклад, чи бачите ви в людях можливих злочинців?


ВК: Настільки сильних – немає, але погляд у поліцейських мабуть все-таки більш пронизливий та уважний. Звертаєш увагу на те, що інші можуть і не помічати, – наприклад, я постійно «ловлю» дрібні порушення в дзеркалі заднього виду.


Є речі, до яких із досвідом звикаєш. Але це у собі треба відстежувати та боротися. Наприклад, «проблемні» випадки, коли виклики поступають постійно за однією адресою, щоразу – п’яний дебош. Ти туди їздиш, і це вже нагадує дежавю. Але до цього щоразу треба ставитися серйозно, наче виклик вперше. Неможливо передбачити, чи не станеться там тяжкий злочин, який ти можеш попередити.


ЛЧ: Інколи бачиш правопорушення на дорозі – наприклад, перетин подвійної суцільної або проїзд на червоне світло. Реагуєш миттєво, готовий кинутися на затримання – і раптом згадуєш, що їдеш із роботи додому громадським транспортом.


– Чи маєте професійні прикмети, забобони?


ВК: Так. Не можна бажати вдалої зміни. Ніколи не кажемо «остання зміна» – тільки «крайня», хіба що «остання зміна цього року» 31 грудня.


– Який ваш професійний сленг або вислови не зрозуміють пересічні громадяни?


ВК: Наприклад, кодування – це потрібно нам для швидкої та стислої передачі інформації. Коди для позначення ситуацій спеціально не розголошуються для населення. Але якщо я називаю певний код – мене одразу зрозуміє колега і діятиме відповідно. Це допомагає не провокувати паніку серед населення, економити час, діяти обережно. Або, наприклад, «стотридцятий» – це водій у нетверезому стані (за номером статті КУпАП про керування транспортними засобами особами, які перебувають у стані сп’яніння, – прим. ред.). А ще поступово починаєш називати цивільних громадян «нормальними людьми» – наприклад, «вихідні, як у нормальних людей», у нас трапляються максимум раз на місяць (посміхається).




– Коли патрульна поліція України розпочала свою діяльність, кредит довіри населення був надзвичайно високим. Яка ситуація зараз – з огляду виключно на ваш «польовий» досвід? 


ВК: Ставлення населення до патрульної поліції дещо змінилося, на мою думку, з двох причин. По-перше, спочатку ми робили багато попереджень. Але потім настав час притягнення до відповідальності за порушення – і це не сподобалося багатьом людям, адже тільки свідомі громадяни здатні визнавати свої помилки та нести за них відповідальність. По-друге, патрульний поліцейський має виконувати свої обов’язки – затримувати ймовірних злочинців, доставляти до територіальних управлінь поліції, проте він не може впливати на подальші процеси. Реформа відбулась у великих містах, але в райвідділах – насамперед на папері. Якщо дільничного інспектора чи слідчого перевдягли в іншу форму, а більше нічого не змінилося – для чого це потрібно? Я вважаю, що довіра саме до патрульної поліції лишилася на високому рівні. А щодо поліції загалом – оцінювати не можу.


ЛЧ: Дійсно, деякі люди вважають, що поліцейські – це «добрі чарівники», які допоможуть у скруті, але не вимагатимуть відповідальності від тебе самого, а при правопорушенні просто пригрозять пальцем: «Ну-ну, більше так не роби!». Але так це не працює. Ба більше, безліч питань нам не підпорядковані, і їх потрібно розв’язувати через суд, інші органи або й особисто, адже це площина цивільно-правових відносин. Ми пояснюємо, проте людям це не подобається.


ВК: Наприклад, оформлення ДТП – наша компетенція, але коли водії розходяться по Європротоколу – це цивільно-правові відносини. Такі речі мають пояснювати страхові компанії, а поліція – взагалі не втручатися. Механізм простий: винуватець у ДТП визнає свою провину, узгоджується сума збитків, на місці підписується спеціальний бланк повідомлення про настання дорожньо-транспортної пригоди, – і немає потреби витрачати кілька годин і створювати незручності для інших учасників руху.


ЛЧ: Або, скажімо, чоловік викликає поліцію і каже, що сусід вкрав у нього гроші. Виявляється, що він колись позичив товаришу 300 гривень, а той не віддає (і це, звичайно, ніде не задокументовано). Посварилися, згадав про борг – і от, «посадіть його негайно».


– Які перспективи розвитку ви маєте? Які у вас плани щодо кар’єри? 


ЛЧ: Звичайно, я маю цілі, хочу розвиватися, можливо, в майбутньому – в інших підрозділах. Іти вище і залишати місце новим патрульним поліцейським.


ВК: Мені подобається вертикаль саме в цьому підрозділі, але виключно на «лінії» – не уявляю себе в офісі, до того ж за ці роки так загартувався – маю сталеві нерви, такі люди потрібні поліції.




Про затримання ймовірних злочинців, нявкання з авто, виклик копів на самого себе та подяку як джерело наснаги


– Як до вашої роботи ставляться ваші друзі, родина? 


ВК: Підтримують, переживають – особливо після перегляду новин, зважаючи на те, скільки в людей нелегальної зброї, тощо. Поважають, «ментом» ніхто не називає (посміхається). Але навіть близькі люди іноді не повністю розуміють специфіку служби. Є міф про те, що робота в патрульній поліції – це «покататися на машині». Важко пояснити, як «закипає мозок» від побаченого на складній зміні, наприклад, після ДТП. Та і навіщо? Тому просто кажеш: «Усе гаразд».


ЛЧ: Моя родина спочатку не підтримувала моє рішення, адже це ризиковано. Хотіли, щоб я працювала в офісі з фінансами. Тому, коли подала документи, я нікому не сказала. Повідомила, коли пройшла відбір. Наразі рідні вже пишаються мною, радяться, цікавляться роботою.


– Чи бувають миті, коли у вас опускаються руки, ви розчаровуєтеся в професії?  


ВК: Ні. Якщо таке станеться – то раз і назавжди, і тоді я звільнюся. А так – є складнощі, втома, проте вихідні допомагають відновлюватися. Але, можливо, я так позитивно налаштований тому, що в мене зараз тільки четверта зміна після відпустки (посміхається).


– А що нагадує вам, заради чого ви виконуєте свою роботу?


ЛЧ: Коли допомагаєш людям. Причому це може бути як затримання за тяжкі злочини – вбивство, згвалтування та інші, так і менш серйозні випадки. Але кожен виклик для нас важливий, і якщо люди дякують за твою роботу – ти приносиш користь.


– Чи пам’ятаєте ви свій найважчий день або завдання на службі? 


ВК: З міліцейського минулого згадується, як провів на перехресті 12 годин у мороз, регулюючи дорожній рух. Звичайно, найважче працювати з вбивствами та іншими тяжкими злочинами, на ДТП з потерпілими чи загиблими.


ЛЧ: Проте мусиш учитися не сприймати це близько до серця. З особливо напружених чергувань мені запам’яталося таке: зима, місто стоїть у заторах, більше 30 викликів на ДТП. І на одному з них – «паровозик» із 7 машин, які «наздогнали» одна одну, а поки оформлювали – до них «приєдналися» ще 3. Непросто, коли забагато викликів: люди чекають, а ти маєш усе робити швидко і водночас приділити достатньо уваги кожному випадку.


Мотивація – це моє, особисте, внутрішнє, і вона нікуди не зникне, навіть якщо складно


– У вас відповідальна та серйозна робота, але – чи відбуваються на чергуваннях кумедні чи незвичайні ситуації? 


ВК: Безліч. Одного разу ми з напарником звернули увагу на водія, який дуже дивно поводився: проїхав 200 метрів – зупинився, і так кілька разів. Підозріло, схоже на керування в стані сп’яніння. Але він зупинився просто поряд із нами – ще дивніше. Ми дізналися, чи все гаразд – на що отримали відповідь, що чоловік чує з машини… нявкання. І раптом самі його чуємо. Виявилося, водій заїхав на мийку, і поки розраховувався – кіт заліз у задню частину авто, бо йому там тепло. Кота дістали, чоловік поїхав далі.


Або, наприклад, ДТП за участі трьох транспортних засобів, які рухалися смугою громадського транспорту і «наздогнали» одне одного. Було складено матеріали щодо ДТП, і одразу – винесено по постанові за порушення. Їх взагалі не мало бути на тій смузі.


Було і таке: про нетверезого чоловіка, який виїхав на авто, заявила його дружина. Випадок незвичайний – наче «здала», але правильний вчинок: жінка переживала, що він потрапить у аварію, і вирішила, що краще пожертвувати 10 000 гривень із сімейного бюджету на штраф, ніж мати гірші наслідки.


ЛЧ: Мені запам’ятався випадок, коли ми після погоні кількома екіпажами наздогнали і заблокували юного водія, який був настільки п’яним, що не тримався на ногах. На дорогій машині, погрожував, як це часто буває, мовляв «Покличу тата – він вам зробить». Приїхав тато. Спитав, що сталося. Ми розповіли. Тато дав «малому» запотиличника, попросив оформити на нього все, що можливо, вилучити права – і поїхав геть.


А якось нас викликав водій, який сперечався з іншим водієм щодо того, чи має він право стояти під певним знаком. І виявився нетверезим. Тобто викликав поліцію сам на себе.


Пригадується також історія про жінку, яка заявила про зникнення доньки, – та пішла  з кавалером на танці о 22.00; на годиннику 24.00, а вона досі не повернулася. Ми шукали підлітка, а виявилося, що «дівчинці» – 34 рочки.


– Якщо повернутися в той день, коли ви надіслали заявку на участь у відборі, – чи зробили б так само? 


ВК: Звичайно. Повторюся – я впевнений, що в системі необхідні зміни. Але це – зовнішнє. А мотивація – це моє, особисте, внутрішнє, і вона нікуди не зникне, навіть якщо складно.



        

        

            

                

                    

                                             

                

                

                    
                    

                    
                    
                

            

        


        
        


        

Фото: Тетяна Скуфінська


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб читати найсвіжіші статті, брати участь в опитуваннях і дізнаватися про актуальні вакансії!