“Волонтери можуть знайти все!” — стверджують українці в соцмережах. Сумнівів не виникає, адже це ті незламні люди, які допомагають нашій країні на всіх напрямках, майже не сплять і роблять неможливе можливим, щодня наближуючи Перемогу. 


Ми поспілкувались з Катериною Запорожець та Іриною Бігун з Києва, для яких волонтерство вже давно стало невід’ємною частиною життя. 


З початку війни дівчата заснували власну “борщову армію”, яка годує близько 1 000 людей щодня, займаються доставкою гуманітарної допомоги цивільному населенню та військовим, опікують притулки. Вони розповіли про початок свого волонтерського шляху, складнощі в роботі, вдячність (і невдячність) людей та найважчі дні війни. 




Катю, Іро, з чого почалась ваша волонтерська діяльність? 


Катя: Кожна з нас займалася невеликою, але все ж волонтерською діяльністю до війни. Хтось допомагав дитячому будинку, хтось — собачим притулкам. Ми завжди хотіли цим займатися, але війна прийшла і так сталося, що з’явилося багато постраждалих та нужденних, яких ми взяли під свою опіку. 


Іра: Насправді Катя до війни допомагала цілому дитячому будинку в Лубнах. Це була не просто точкова допомога, типу перерахувати гроші, — Катя організовувала збір коштів, продуктів, необхідних речей. У мене був досвід волонтерства з часів АТО — на той час я активно допомагала військовим і навіть мала свій підопічний батальйон.


Якщо ж говорити про поточну ситуацію, то пам’ятаю, як у перший день війни ми з Катею зідзвонювалися, вирішували питання, як убезпечити рідних. І потім так сталося, що ми опинилися поруч у своїх прихистках. Перебуваючи у перші дні в бомбосховищі, я познайомилася з дівчиною Інною, яка також була небайдужа до війни у країні. Ми зрозуміли, що просто бездіяльно сидіти і слухати вибухи та стрілянину дуже важко. Тому вирішили, що потрібно займатися чимось корисним. Інна працює менеджером у ресторані доставки їжі і ми вирішили, що можна задіяти цю кухню для допомоги. Відразу ж набрали Катю, запропонували, зібралися разом і почали готувати обіди для військових та ТрО.








І як прийшли до того, що у вас зараз такі нереальні обсяги допомоги?


Іра: Спершу була кухня, менеджером якої була наша нова подруга. Власники цього ресторану також дуже активні і свідомі українці, вони погодилися надати нам у користування свою кухню для волонтерства.  


Катя: Перші три-чотири дні ми готували їжу з їхніх продуктів та витрачали власні кошти на закупку того, чого не вистачало. Але при відсутності доходів гроші швидко закінчувались, а кількість людей, яким потрібна була допомога, навпаки зростала.


Тож ми прийняли рішення: почати збір коштів серед наших близьких друзів та через Instagram. Завдяки фінансовій допомозі від небайдужих людей зараз ми годуємо близько 1 000 людей щодня.


Це порцій щодня, так?


Іра: Це на кількість людей. І треба зауважити, що кожна людина отримує суп та гарнір з м’ясом, тобто кількість порцій — це кількість людей, помножена на 2 (2 000 порцій). Але  якщо бути точнішим, то в день може бути від 500 до 1 000 людей. Треба розуміти, що серед наших підопічних є і ЗСУ, і ТрО, і госпіталь, і біженці. Наприклад, на вокзалі — це люди, яких привозять евакуаційними рейсами. В один день можуть привезти п’ятсот людей — ми на них готуємо. Наступного дня їх може бути сто-двісті. Те ж саме і з військовими, бо вони виконують завдання — можуть сьогодні бути на локації, а завтра ні. Починали ми з 200 порцій для ЗСУ, потім почали контактувати з іншими волонтерами, знаходити нових підопічних і так дійшли до цифри в 1 000 людей.


Катя: Якщо говорити про кухню, то це десь тисяча підопічних, але якщо брати інший напрямок нашої діяльності, то цих підопічних набагато більше. Мабуть, тисяч п’ять точно є, їх важко порахувати.


Іра: У перших числах березня в нас з’явився напрям гуманітарної допомоги. Через особисті зв’язки вдалося сконтактувати з меценатами, які запропонували отримати гуманітарний вантаж із Німеччини. Була велика машина з допомогою від людей, яку треба було організувати, прийняти, відсортувати, розфасувати і вже потім передавати людям,  яким вона потрібна. Так, окрім вже існуючих підопічних, у нас з’явилися ще цивільні люди — окремі сім’ї чи літні люди. І навіть постраждалі з міст, у яких відбувалися бойові дії.


Тут варто сказати, що зіграла роль особиста репутація і волонтерська діяльність, тому що під чесне слово гумдопомогу просто не надають. І це правильно, зважаючи на те, що з цим напрямком в Україні багато чого незрозумілого зараз відбувається. 








Ви співпрацюєте з фондами, які допомагають фінансово, чи отримуєте лише донати від друзів та знайомих?


Катя: Все за рахунок друзів, друзів друзів, знайомих. Ми розуміємо, що та сама кухня не може існувати вічно. Тому що вона була стихійно створена — і можливо, коли у нас налагодиться ситуація в країні, ми цей напрямок поставимо на паузу або взагалі закриємо. Але ми все одно плануємо допомагати в майбутньому, тому зараз є ідея створити свій благодійний фонд.


Іра: Ми не співпрацюємо з фондами з однієї простої причини: вони хочуть співпрацювати не з об’єднанням цивільних, які щось роблять, а з офіційними організаціями. Які б докази та звіти власної діяльності ми не надавали — потрібно мати офіційний статус, щоб отримати щось від офіційної організації.


До прикладу, у нас був запит від одного з госпіталів на те, щоб ми їх забезпечували. І в тих об’ємах, в яких вони того хотіли, ми потягнути не могли. Ми намагалися зв’язатися з однією з великих мереж — Сільпо. І отримали відповідь: “Ми раді вам допомогти, але ми співпрацюємо тільки з юридичними особами”. Було й кілька інших організацій, де також відмовляли з тих самих причин. Саме щоб робити більше, нам потрібно стати офіційним благодійним фондом. 


Катя: Також офіційній організації значно легше шукати фінансування в Україні або за кордоном. Ми і зараз нічого не приховуємо — показуємо всі чеки в соцмережах і все, що робимо, але для великої компанії або міжнародного фонду це не ті документи, якими ми можемо підтвердити свою діяльність і напрямок коштів. Процес створення фонду ми вже почали, але коли він буде завершений — поки не знаємо.


Наскільки юридично це складно? Чи є зараз спрощена процедура створення фонду?


Іра: На початку війни були проблеми, бо не працювали реєстри: для того, щоб створити фонд, потрібно, щоб він був внесений в реєстр. А зараз, коли вони працюють, нічого складного немає. Звичайно, треба підготувати всі необхідні документи, але не можу сказати, що там діє якась жорстка бюрократія.




Коли побачу ваші дописи в соцмережах, виникає думка, що ви не їсте і не спите, бо на це немає ані хвилини. Як насправді проходить ваш звичайний  волонтерський день? 


Катя: Починається він не раніше комендантської години, бо ми її досі маємо у Києві, тому прокидаємося десь о 7-8 ранку. Збираємося на кухні о 9, і починається робота: приготування їжі, після — розвезення. Паралельно йде робота з гуманітарною допомогою – відправки та відгрузки.


Іра: Спочатку процеси на кухні були більш тривалими, бо ми фасували їжу порційно, для кожної людини. Зараз ми вже оптимізували процеси і фасуємо обіди у великі бокси, що дозволяє скоротити час перебування саме на кухні. 


Також з’явилися люди, які допомагають із приготуванням обідів, завдяки яким ми також трішки розгрузилися. Це Женя – чоловік Каті, їх батьки, наш друг Влад, а також Ірина, з якою ми випадково познайомилися через Instagram у перші дні.


І найголовніше – у нас є справжній шеф-повар Макс, який раніше працював у ресторані. Тому він дуже добре налагоджує процеси і дуже смачно готує. Взагалі, в нашій команді 10 людей – ми разом і готуємо обіди, і займаємося гуманітарною допомогою, і розвозимо все. Тому ми і кухарі, і менеджери, і логісти.


Більше рук — швидше справляємося. Тому зараз найчастіше до шостої години вечора ми закінчуємо. Можна сказати, маємо повноцінний робочий день. Вдома ще викладаємо пости в соцмережі і звіти. Все повинно бути контрольовано, щоб процес не зупинявся.












Ви працюєте у вихідні — суботу, неділю? 


Катя: У нас немає вихідних! Були лише під час цілодобової комендантської години. Але враховуючи наявну оптимізацію процесів, зараз можемо одного-двох людей з команди відправляти на вихідний.


Іра: Знаєш, що цікаво? У мене вчора був перший повноцінний вихідний. І до четвертої години я завершила усі особисті та побутові справи, а після мені захотілося щось знову робити, бути корисною, знову хотілося до нашої команди. Ми вже звикли до цього режиму за час війни. 


Катя: Ця робота займає більше часу і особистого простору, ніж коли ми працювали в офісі. І відключитися від цього неможливо, морально ти тут 24/7, або, як люблять казати волонтери – 25/8.


Щодо роботи. Якщо людина весь свій час витрачає на волонтерство і воно стає повноцінною роботою, на які ж кошти жити?


Іра: Ми особисто не отримуємо нічого з тих грошей, які збираємо. Навіть витрачаємо свої. Під час активної фази війни наша компанія-роботодавець (Іра та Катя — колеги, прим. ред.) не працювала, як і більшість інших. Зараз поступово починаємо працювати на основній роботі, але зважаючи на ситуацію в країні і те, що багато працівників взагалі не в Україні, ми домовилися з керівництвом робити це віддалено, за що ми дуже вдячні, адже можемо поєднувати роботу з волонтерством. Як буде потім? Певно, що доведеться робити вибір. Жити без коштів неможливо, але і залишати цю діяльність, коли в Україні війна, ми теж не збираємося. 


Катя: Тобто на сьогоднішній день ми живемо на те, що заощадили до війни. Але оскільки ми майже не займаємося особистими справами, а також суттєво переглянули потреби з моменту початку війни, то і витрати у нас в рази менші, ніж були раніше. 




Чи є такі волонтери, яких роботодавці відпустили і зберегли заробітну плату, хоча людина не працює?


Іра: Я таких не зустрічала. Інші волонтери працюють так само, як і ми. Виключення становлять тільки ті, для кого волонтерство — це їх основна діяльність. Мова про великі організації, фонди. Ми ще не знаємо, як далі будемо це робити , бо на роботу усі почали виходити тільки зараз.


Катя: Наскільки я знаю, деякі міжнародні або дуже великі компанії платять людям часткову зарплату за березень-квітень для підтримки, адже у скрутному становищі опинились всі – і бізнес, і працівники. Щоб людям платили і вільно відпускали їх волонтерити, зберігаючи повну зарплату — такого немає. 


Іра: Я вважаю, що піклуватися про волонтерів має держава. Зрозуміло, що комерційні структури не повинні виплачувати зарплати тим, хто не працює. Але волонтери зараз роблять все. Коли комусь щось треба, навіть державним структурам — вони йдуть до волонтерів. І це я зустрічаю ще з 2014 року. Невідомо, що було б зараз з війною без допомоги цих людей. Тому логічно, що працювати така підтримка повинна у дві сторони.




На вашу думку, чи можна в перспективі поєднувати роботу з повноцінним волонтерством? 


Катя: Можна поєднувати, але треба домовлятися з роботодавцем, починати з діалогу. Наприклад, три дні на тиждень ти працюєш на своїй основній роботі, два дні волонтериш. Або домовитися про вільний графік. І звичайно про заробітну плату. Якщо ти виконуєш свої зобов’язання, ти на зв’язку, від тебе є прибуток компанії, то чому б ні? А от те, що це буде складно для самого волонтера — факт. 


Іра: Це буде складно і тому, що доведеться поступитися своїми фінансами. Бо коли ти отримуєш зарплату не за дев’ять, а за три робочі дні — це різні цифри. На сьогодні ми можемо поєднувати це завдяки домовленості з роботодавцями. Як буде далі – важко прогнозувати, тому що війна не закінчилась і ніхто ще не вийшов на той рівень, який був раніше.


Катя: Якщо ти працюєш віддалено, ти це потягнеш. Якщо ж у тебе є робота, яка потребує твоєї постійної присутності, тоді ні. Тому погоджуся, що важлива підтримка держави.


І все ж, наприклад, є людина, яка працює і має додатковий час. Хоче допомогти, але не знає, з чого почати. 


Іра: Думаю, почати треба з того, щоб знайти близьких по духу і по справі людей, які вже розуміють певні процеси, і запропонувати свою допомогу. Можна розвозити щось у вільний час або в обідню перерву, якщо є авто, можна збирати кошти – займатися фандрайзингом, шукати людей, які потребують допомоги. 


До нас теж часто звертаються, кажуть “а давайте ми вам допоможемо”. Але варто розбиратися, хто і що готовий робити. Хтось може віддано справі весь день на кухні простояти і потім ще й на своєму авто розвезти. А деякі кажуть – ми допоможемо доїхати з точки А в точку Б, але скиньте грошей на бензин, на їжу і на цигарки. У нас із такими розмова коротка. Бо це вже не волонтерство. Не потрібно за останні гроші займатися благодійністю, але і нагліти не треба. Благодійність – це не комерція. 










Якщо говорити про моральну сторону волонтерства. Чи стикалися ви з людьми, які хочуть на цьому нажитися? Як ви їх фільтруєте?


Іра: На жаль, так. Я б сказала, що такі люди є за двома напрямками. Перший — більш глобальний, коли мова йде про фінансову чи гуманітарну допомогу. Наприклад, коли на високому рівні вона відправляється не туди, куди треба. Мене дуже обурює, що багато гуманітарної допомоги, яка мала йти на Харків та Маріуполь, туди не доходить, бо осідає на заході країни і ділиться ще на кордоні місцевими. У наших колег-волонтерів були проблеми на кордоні, коли йшли гуманітарні вантажі з Європи. У той час, коли нація гуртується і всі намагаються допомагати останніми копійками, деякі люди все одно створюють корупційні схеми, причому сидячи у безпечному місці. 


Другий напрямок — це недобросовісні цивільні люди. У нас було багато таких випадків. Наприклад, коли бої йшли у Київській області, мене просили терміново привезти ліки під Київ, не в найбільш безпечне місце, але і не в гарячу точку. Але потім з’ясувалося, що там чоловік трохи старший за мене, який просто боїться вийти з дому. І ліки були не першої необхідності. Тобто я з Києва мала їх знайти, простояти п’ять годин у черзі до аптеки, купити і привезти, бо йому страшно. 


Катя: Коли ти допомагаєш, то очікуєш, що людям це потрібно і вони з вдячністю приймуть допомогу. Але часто люди, на жаль, не вміють себе поводити – наприклад  їм не подобається те, що дають у гуманітарній допомозі, або вони беруть більше, ніж треба, або взагалі кажуть, що ми привезли не то, що б вони хотіли. Наші колеги, які займаються тільки допомогою окремим людям, багато чують на свою адресу, навіть грубощі чи прокльони.


Був дідусь, який щодня приходив за пачкою підгузків: 


— “Нащо вам так багато?”


— “А най буде”. 


Або дідусь, який вчинив скандал у черзі, бо побачив консерви, які йому не дали. Йому дівчинка-волонтер сказала: “Вибачте, будь ласка, але це консерви для собак”, проте він не вгамувався і продовжив кричати. Волонтеру потрібно бути готовим, що його не завжди сприйматимуть як рятівника, а іноді як того, хто “повинен”.




Іра: Або от привозиш адресну допомогу, а людина каже “Ну що, гуманітарку привезли, так? Ну дава-а-а-йте, раз ви усім роздаєте”. При цьому людина візуально виглядає краще, ніж ти.


Дивно, але найбільше цінують ті, у кого найменше чогось є. Була в нас дуже зворушлива історія про бабусю. Вона зібрала багато покинутих котиків-собачок, і годує їх. Волонтери привезли їй корм для тварин, а виявилося, що у бабусі самої нема чого їсти. Вони кажуть, що зараз привезуть їй їжу, а вона відповідає: “Дітки, не треба, я якщо зголоднію, поїм якогось корму. А ви краще везіть тим, хто цього потребує — військовим, дітям, біженцям”. Звичайно бабусю забезпечили, але такі історії викликають сльози.


Я дуже рада, що совість є серед наших підопічних воєнних. Ти їм пропонуєш щось, кажеш: “Хлопці, у нас є це і це”, але вони ніколи не скажуть: “Ми заберемо все”. Вони візьмуть лише те, що критично потрібно, а інше попрохають віддати тим, хто менш забезпечений чи кому важливіше. Ось з такими людьми хочеться працювати і допомагати їм. 


Катя: Зараз створені певні чат-боти, у яких люди залишають свої прохання про допомогу. І волонтер може відгукнутися, якщо це відповідає його профілю. Там ми стикнулися з людьми, які пишуть “Мені потрібен ось саме такий сир. І тунець мені тільки в олії, і тільки цієї фірми”. Дуже багато випадків, коли люди намагаються просто нажитися за рахунок інших. 




Як це перевірити?


Катя: Ми намагаємося знайомитись з усіма, з ким працюємо. Подивитись на людину, отримати фото- або відеозвіт, перевірити умови. В процесі спілкування ставиш питання і розумієш. Також за можливості виїжджати і особисто знайомитися, щоб краще зрозуміти потреби і чи дійсно вони необхідні. Якщо ж це військові або ТрО, маємо офіційні запити.


Іра: Якщо говорити про цивільних людей, які збирають кошти в Instagram, треба звертати увагу на те, яка репутація у цієї людини — починаючи зі звичайного життя, спільних друзів, знайомих. Просто так комусь скидати гроші стовідсотково не треба, надто багато шахраїв, а іноді тих, хто збирає взагалі на непотрібні речі. 



Що в роботі волонтера для вас найскладніше і що найприємніше?


Іра: Коли ти бачиш людину, якій дуже важко, — це найскладніше. Але коли ти їй допомагаєш — це і найприємніше. 


Катя: Дуже шкода, коли старих людей залишають самих. При тому, що у них є діти, яким вони не потрібні. На це боляче дивитись. Тобі добре від того, що ти допоміг, і ти розумієш, що людина протримається тиждень-два на тих продуктах, а з іншого боку думаєш, який жах, що людей так кидають напризволяще. 


Іра: Завжди найважче — людський фактор. Важко чути, що когось убили. Зараз ми, наприклад, намагаємося мінімально читати новини, адже постійна напруга заважає роботі.


Катя: Волонтер має бути в нормальному моральному стані, щоб бути корисним. Треба думати більш стратегічно: якщо ти зараз доведеш себе до поганого стану, потім для інших волонтерів, наприклад, які займаються психологічною допомогою, ти станеш проблемою. Кожному потрібен відпочинок, а можливо побути наодинці. За такими моментами треба слідкувати. І не тільки за собою, а і за командою. 




Кому б ви точно не порадили ставати на шлях волонтерства?


Іра: Людям з егоїстичним типом характеру сюди точно не треба йти. Морально нестійким — теж не треба.


Катя: Людина має бути відповідальною, самодостатньою і здатною йти на компроміси.


Чи підраховували ви, скільки сумарно було витрачено коштів на допомогу за весь цей час? 


Катя: За весь час на даний момент (11 квітня — прим. ред.) було зібрано та витрачено приблизно 220 000 гривень. Всі звіти ми публікуємо в Instagram. 


Іра: Це саме ті кошти, які ми зібрали. Але якщо додати те, що ми отримували від інших волонтерів у вигляді продуктів або необхідних речей, то загальна сума потягне, на мій погляд,  десь на півтора мільйона.


Катя: Ми дуже вдячні колегам-волонтерам і тим людям, які допомагають. Бо якщо б не допомагали продуктами, ми витратили б тільки на м’ясо разів у п’ять більше. 


Іра: Я навіть іноді жартую, що у нас зараз почався такий собі “натуральний обмін”. Бо іноді, коли хтось пропонує підкинути нам грошей, ми кажемо: “А підкиньте нам, будь ласка, моркви триста кілограм?”. На жаль, не завжди зараз гроші є основним ресурсом.




А взагалі, найбільше хочеться перемогти! Кожним броніком, кожною порцією борщу,  партією гуманітарної допомоги чи просто пакетом продуктів з супермаркету ти робиш маленький крок до Великої Перемоги!


Дізнатися більше про волонтерську діяльність Каті, Іри та їх команди можна в Instagram:


Сторінка Каті


Сторінка Іри


Фото надані героями матеріалу.