Олена Скиба, HR-директорка АТ «Кредобанк», координаторка проєкту «ДНК стійкості», голова HR-комітету Західноукраїнського офісу EBA


Війна, що увірвалася в наше життя, не оминула жодної людини в країні. За даними дослідження Gradus Research, станом на вересень 2022 року вже мінімум 70% українців перебували в стані тривалого стресу. І ця тенденція наростає з кожною хвилею локальних перемог, надій, розчарувань та нових надій.


Компанії зіштовхнулися з проблемою забезпечення персоналом внаслідок недоступності або зниження залученості працівників у роботу. Для реалізації своїх стратегічних задач бізнеси потребують мотивованих працівників. Натомість ситуація тривалої загрози життю і добробуту, подій, що травмують, блекаути, активні бойові дії та інші впливи війни знижують працездатність і негативно впливають на психологічний стан людей. Працівники втрачають мотивацію до роботи, досягнення цілей, знижується готовність до змін і здатність генерувати та втілювати в життя інноваційні ідеї через втрату сенсів, тунельне мислення, апатію, гнів, депресію та інші психологічні явища, пов’язані з впливом війни.


Сьогодні деякі компанії та корпорації навчилися працювати з цими викликами, ефективно підбираючи мотиваційні заходи та інструменти зниження стресу, розвитку життєстійкості, впроваджуючи комплексні програми підтримки ментального здоров’я і добробуту працівників. 


Як змінилося навчання і розвиток українського бізнесу під час війни – дивіться на сайті партнера проєкту


Ідея спільного проєкту robota.ua, АТ «Кредобанк» та компанії NRG «ДНК стійкості» — зібрати ефективні практики та досвід компаній, що працюють в Україні, та надати доступ до них усім зацікавленим. Ми віримо, що це дозволить підвищити життєстійкість і працездатність бізнесів та людей. Тому сьогодні розпочинаємо цикл статей та публікацію відеоматеріалів про те, як забезпечити ефективну роботу бізнесу і психологічне здоров’я працівників під час війни. 


Український досвід війни є дійсно унікальним, і тут ми можемо вчитися хіба що в експертів з Ізраїлю та власних колег, які першими мусили вирішити ті чи інші задачі. 2 листопада Європейська Бізнес Асоціація проводить відкриту онлайн-зустріч з HR-директорами провідних компаній, які вже напрацювали досвід роботи з ветеранами. 


Зареєструватись 


Найбільше знають про війну військові та ветерани. А що ми знаємо про них? Військова психологиня та сертифікована в Ізраїлі бізнес-тренерка компанії NRG Олена Нікольська розвінчує міфи про ветеранів. Правильне розуміння ситуації допоможе якісній реінтеграції ветеранів та налагодженню екологічної комунікації з близькими та колегами.


П’ять міфів про військових та ветеранів


  


Олена Нікольська, кризова інтервентка, психотерапевтка, ігропрактикиня, консультантка Hogan Assessment, бізнес-тренерка компанії NRG


Війна росії з Україною, в цілому, та повномасштабне вторгнення у 2022 році, зокрема, стали основою для створення і розвінчання міфів про військових та ветеранів.


Міф 1. Усі вони мають ПТСР (посттравматичний стресовий розлад)


У нашому суспільстві часто можна почути фрази: «Усі ми травмовані війною», «Якщо служив, то маєш ПТСР» та інші подібні.


Насправді:


    

  • не більше, ніж у 10% ветеранів лікарі діагностують ПТСР;
    • 

  • 70% людей, які пережили травматичну подію, відновляться самостійно і не матимуть ознак чи наслідків ПТСР;
    • 

  • 30% людей, що пережили травматичну подію, можуть мати негативні наслідки, з якими вони самостійно не справляться. І якщо таким людям вчасно і комплексно не допомогти, у них можуть з’явитися ознаки ПТСР;
    • 

  • тільки 5-7% з тих, хто пройшов травматичну подію та не отримав вчасно комплексної  допомоги, можуть мати гострий ПТСР. 
    • 



Таку статистику наводить Оксана Коляда, керівниця проєктів ГО «Простір можливостей», ці дані підтверджують експерти з США та Ізраїля. Дані Forbes взагалі парадоксальні: співробітники компаній, які не брали участь у війні, виявляються більш травмованими, ніж ветерани. До речі, мої власні спостереження теж підтверджують цю тенденцію.


Що робити: 


    

  • навчитися швидко діагностувати психоемоційний стан — як власний, так і команди, знати, де отримати професійну допомогу у випадку необхідності;
    • 

  • вміти правильно комунікувати та виражати емпатію;
    • 

  • при системній роботі з ветеранами слід звернути увагу, що спершу необхідно працювати з рідними та близькими, далі — з колегами (тут лінійні керівники стоять першими) і тільки потім з самими ветеранами.
    • 



Міф 2. Ветерани та військові — герої, які спочатку розберуться з ворогом, а потім і лад у країні наведуть


Героїзація образу військових — цілком передбачуване явище. Високі вимоги суспільства підкріплюються безстрашністю воїнів, що протистоять ворогу, їх глибоким та гарячим серцем, мужністю бути прикладом для дітей.


Насправді: ці уявлення не мають нічого спільного з реальністю, бо в кожному конкретному випадку ми маємо справу з живою людиною, яка переживає ті самі емоції, що інші люди. Вона так само може відчувати страх, розгубленість, безсилля, розпач, гнів тощо. В реальності ми можемо бачити втомлених військових, бо ж вони не з курорту і не зі зйомок героїчних фільмів. В тій же реальності ми зустрічаємось з тим, що ветерани не поспішають розбиратись з соціально-політичними проблемами, а потребують простору і часу розібратись з собою. Власне, героїзація образу ветерана шкодить і самому суспільству, оскільки через неї «заплющуються очі» на реальні проблеми. А проблем вистачає — потреба в реабілітації, робота з залежностями, перекваліфікація тощо.


Що робити: 


    

  • підтримувати ветеранів без «навішування ярликів» та зайвих очікувань щодо них;
    • 

  • виражати свою вдячність та підтримку військовим — часом достатньо сказати «дякую» або мовчки прикласти руку до серця, або подивитись в очі, усміхнутись та злегка кивнути.
    • 



Міф 3. Для успішної адаптації до цивільного життя з ветеранами необхідно щось робити


Ми маємо розповсюджене уявлення, що якщо процес адаптації стосується ветерана, то він має стати обʼєктом цього процесу. Обʼєкт — той, з ким відбуваються певні дії, процеси та процедури. 


Насправді: у реальному житті ми зустрічаємось з іншим станом речей, коли ветеран — це субʼєкт, який управляє власною адаптацією, здійснює її. А от своєрідним обʼєктом стає оточення. Саме так: готувати, навчати, «щось робити» треба саме з близьким оточенням (рідні, друзі, колектив, керівники).


Що робити: допомагати оточенню усвідомити та прийняти зміни, що відбулись чи відбуваються з ветераном, навчити формувати та підтримувати стосунки у цих умовах.


Міф 4. Усім ветеранам потрібно звернутися до психолога


Цей міф бере початок у страхах та небажанні усвідомлювати зміни, що відбулися. А ще — адепти патогенезу теж підкріплюють цю тезу. Патогенез в широкому розумінні — механізм виникнення та розвитку хвороби. Тут я використовую цей термін для ілюстрації твердження, що здорових людей не існує, є тільки недіагностовані. Природа подбала про нас досить добре: наші психофізіологічні процеси пластичні, гнучкі та схильні до самозцілення. Це означає, що людський розум і тіло мають здатність адаптуватися до різних ситуацій, включаючи стресові чи травматичні події, і можуть відновлюватися та розвиватися після отриманого досвіду. 


Насправді: для ветеранів куди ціннішим за звернення до психолога є соціалізація. Маю на увазі повернення до стосунків, залучення в групову (колективну) роботу, створення соціальних звʼязків (знайомства з новими людьми, віднайдення хобі).


Що робити: робота людини з психологом чи психотерапевтом має бути усвідомленим та самостійно прийнятим рішенням. «Відправити» ветерана до вказаних спеціалістів можна, якщо чітко визначені підстави для цього – тобто наявні ознаки доцільності роботи зі спеціалістом і необхідності такої допомоги. Якщо наявні складності в спілкуванні з ветераном, то необхідно розібратися в причинах так само, як в аналогічній ситуації з не ветеранами.


Міф 5. Ветерани з інвалідністю стануть тягарем для своїх рідних


Цей міф, мов снігова куля, обростає ще й уявленнями, що усі, хто брав участь у бою, мають інвалідність, та що у ветеранів з інвалідністю є особливі потреби.


Насправді: ми бачимо безліч прикладів, де ветерани, що втратили кінцівки чи органи, стають мотиваторами для своїх побратимів та цивільних людей, що зіштовхуються з подібними ситуаціями. Вони досягають висот у спорті, бізнесі, карʼєрі, займаються громадською і волонтерською діяльністю і навіть повертаються у свої підрозділи. Інвалідність – це не вирок. Хоча й потребує зусиль від людини, щоб прийняти її та навчитись з нею жити. 


Що робити: варто навчитись прийняття та партнерській комунікації з людьми з інвалідністю. Компаніям вже треба не тільки декларувати, а й робити свої робочі місця інклюзивними.


Матеріал у відеоформаті




Наступного разу поговоримо про бойовий стрес, його наслідки та методи подолання.


Читайте ще: «Ми завжди сфокусовані на розвитку»: інтерв’ю з Наталею Онищук, співзасновницею української IT-компанії SMART business, про роботу під час повномасштабної війни