Доки воїни захищають Україну, поряд із ними по всій лінії фронту – ті, хто бореться за кожне безцінне життя самих захисників та захисниць. Зокрема, з 2014 року на передовій працює добровольчий батальйон парамедиків «Госпітальєри» – надає невідкладну медичну допомогу і проводить екстрену евакуацію поранених, як військових, так і цивільних.


До Дня медичного працівника ми поспілкувалися з госпітальєркою Іриною Чергавою (позивний – «Петарда»). Ірина пройшла навчання та долучилася до батальйону як доброволець-парамедик у 2017 році, зараз – працює у ролі інструкторки. 


– Ірино, ви працювали на передовій як доброволець-парамедик. Проте навряд чи ви мріяли саме про це, доки не почалася війна?..


– Насправді я завжди хотіла пов’язати своє життя з армією. Хоча моя родина цю ідею не підтримувала, та й військова служба в Україні до 2014 року була зовсім іншою – зокрема, було менше можливостей для жінок. У 18 років я була на Майдані. Коли почалась війна, я знала, що також буду брати в ній участь, але не вирішила, в якій саме ролі. А в 2017 році, коли пройшла навчання в «Госпітальєрів», зрозуміла, що хочу саме до них у батальйон.


 




– Ваш добровольчий медбатальйон створений і працює на передовій ще з 2014 року. А як «Госпітальєри» «прийняли бій» із початком повномасштабного вторгнення росії?


– Ніхто з нас не хотів, щоб це сталося. Наприклад, свій 27-й день народження наприкінці травня я сподівалася відсвяткувати біля моря в Неаполі. Проте для «Госпітальєрів» напад російської армії 24 лютого геть не став несподіваним. Ми попереджали про нього, хоча дехто називав це «нагнітанням». Розглядали різні сценарії та можливі напрямки наступу. Тому встигли підготуватися: ще за два тижні наші екіпажі стояли на всіх напрямках вторгнення, готові надавати допомогу.


– Які саме завдання виконує медбатальйон на передовій?


Головна мета парамедика в зоні бойових дій – стабілізувати людину, бійця чи цивільну особу, що перебуває в невідкладному стані.


Наприклад, зупинити кровотечу. Ми не тільки надаємо невідкладну медичну допомогу на бойових позиціях, а й проводимо евакуацію поранених. На своїх пікапах, у спеціалізованих машинах – до стабілізаційних пунктів, де працюють хірурги, анестезіологи, травматологи та інші професійні лікарі. У нас є евакуаційний автобус, який транспортує поранених із зони бойових дій в лікарні Дніпра. Наприклад, днями наші парамедики транспортували 15 поранених за одну поїздку.




Також ми навчаємо основам невідкладної допомоги. У нас є власна вишкільна база, проте зараз проводити навчання там неможливо – вона розташована та межі Дніпропетровської та Донецької областей. Зараз ми навчаємо добровольців-парамедиків у Києві. А також проводимо тренування за запитами військових підрозділів у різних регіонах України. І, звичайно, на передовій, між боями – вчимо бійців надавати невідкладну допомогу собі, побратимам і посестрам.




– Скільки парамедиків налічує батальйон? І скільком людям ви допомогли протягом війни?


– Від моменту повномасштабного вторгнення наші навчальні центри в Києві та Дніпрі навчили надавати допомогу приблизно 3 000 осіб. Це і курсанти, які вступали в наш батальйон, і багато інших структур: медики та бійці Збройних сил України, поліція, ТРО, Державна прикордонна служба, добровольчі батальйони, волонтери тощо.


Насправді, за всі роки діяльності батальйону, нашими інструкторами було навчено надавати допомогу, напевно, декільком десяткам тисяч людей. Точної цифри немає тому, що ніхто ніколи не записував кількість слухачів. Тільки за один місяць навчання пройшли 1 500 лікарів та медсестер міста Дніпро, коли ще в 2018 році думали, що буде повномасштабне вторгнення. 


Ми ніколи не відмовляли в допомозі: чи це був Маріуполь, чи Львів, чи Київ, чи село Піски біля Донецька. Завжди приїжджали туди, де люди хотіли навчатись.


З 2014 до 2021 року наш медичний батальйон надав допомогу близько 3 000 бійців.


З початку повномасштабної війни точної статистики немає – просто не встигаємо її фіксувати. Проте приблизно – стільки ж (або більше). Наприклад, один із наших екіпажів на східному напрямку фронту нещодавно вивіз із передової 70 бійців протягом доби.


– Чи обов’язково мати медичну освіту, щоб долучитися до «Госпітальєрів»?


– Щоб стати парамедиком і працювати на фронті, достатньо пройти якісні курси з тактичної медицини. Я, наприклад, також маю сертифікацію інструктора з домедичної допомоги від Міністерства охорони здоров’я та інструктора з тактичної медицини від військово-медичної академії Міністерства оборони, тому можу викладати лекції.


Проте: зараз ми віддаємо перевагу саме добровольцям із медичною освітою. Навіть незакінченою – наприклад, як у студентів третього і вище курсів медичних вишів. Таких людей простіше підготувати, адже часу на навчання з нуля критично бракує.


 


– Ким госпітальєри були в цивільному житті – адже далеко не всі з вас медики чи військові? 


– Так, у нашому батальйоні є дуже різні люди. Наприклад, мій хлопець, також доброволець-парамедик та інструктор, – музикант. Серед госпітальєрів багато підприємців, які лишають бізнес, їдуть на передову, а потім повертаються – і знову займаються своєю справою. Представники найрізноманітніших професій. Є люди, які їдуть на війну як добровольці під час своєї відпустки на основній роботі.


Щодо гендерного складу, більшість госпітальєрів – жінки. Щодо національного – насамперед, звичайно, українці. Проте після початку повномасштабної війни до батальйону долучилося багато іноземців – наприклад, зі США, Великобританії, Чехії, Швеції, Нідерландів, країн Південної Америки тощо. Серед них є й досвідчені лікарі – наприклад, анестезіологи. Їхня мотивація проста: допомогти нам зупинити російську агресію на території України, інакше вони – наступні.




– Які навички, крім власне надання медичної допомоги, потрібні парамедикам на фронті?


– Наприклад, треба вміти водити машину. В екіпажах є водії, проте це – війна, немає гарантії, що парамедику не доведеться самому вивозити і екіпаж, і бійців з-під обстрілів.


Парамедик на передовій має вміти витягувати поранених із найскладніших місць, у найнебезпечніших умовах.


Щодо зброї – до 24 лютого ми були повністю демілітаризованим батальйоном. Проте зважаючи на звірства, які російська армія чинить на окупованих територіях, вирішили: екіпажам необхідно мати зброю, щоб захищатися в разі потреби.


– Які особисті якості критичні, щоб стати парамедиком на війні? 


– Якщо людина вагається, мусить радитися з родичами при прийнятті рішення – ми одразу рекомендуємо знайти інший спосіб допомогти країні. Адже якщо немає рішучості вже на етапі навчання – на передовій вагань і страху буде більше, а на кону – життя. Для роботи в умовах бойових дій треба бути сильним і витривалим, як фізично, так і емоційно. Зазвичай уже під час навчання зрозуміло, чи готова людина до цього.


– Як проходить підготовка добровольців-парамедиків?


– Ми відмовилися від старих радянських стандартів. Проводимо навчання, укомплектування, працюємо за стандартами НАТО.


Зараз навчання триває 5 днів. Воно включає теоретичні заняття і практику. Для відпрацювання навичок використовуємо спеціальні манекени. Наприклад, на них можна вчитися встановлювати внутрішньокісткові катетери чи зупиняти кровотечі (якщо робиш неправильно – штучна кров фонтанує). Також поранених під час навчання відіграють інструктори. 






– Які потреби, щоб продовжувати рятувати життя, має ваш батальйон? І як цивільні українці можуть допомагати? 


– Наш медбатальйон функціонує виключно за рахунок донатів від небайдужих людей та організацій. Фінансова співучасть завжди важлива. На ці кошти ми закуповуємо медичне обладнання (від дефібриляторів, електрокардіографів, апаратів штучної вентиляції легень до шин та турнікетів). А також медичні препарати (кровоспинні, знеболювальні, протиопікові, дезінфікуючі тощо) для порятунку життів.


Ми маємо власний транспорт, щоб якісно надавати допомогу. Наприклад, пікапи, реанімобілі, операційну на колесах під назвою «Троя», перший в Україні реанімаційний бус. У бусі можна одночасно транспортувати поранених і проводити медичні маніпуляції, і навіть якщо він заглухне – робота медичної апаратури та стан пацієнтів лишаться стабільними. Там є змога розмістити або 18 поранених, травма яких допускає сидіння, або 6 лежачих пацієнтів – у палаті, на ліжках, які приєднуються до медичної техніки (наприклад, апарат ШВЛ).




Водночас в умовах бойових дій транспорт є, по суті, «розхідним матеріалом». Наші пікапи – адаптовані до військових потреб цивільні машини, «літають» по бездоріжжю, маневрують під обстрілами. Машини треба купувати, укомплектувати, за необхідності і якщо можливо – ремонтувати. Потреби в паливі також високі й загострилися з огляду на паливну кризу.


За всі роки існування у нашому батальйоні була одна бойова втрата. Ми цінуємо життя та здоров’я кожного госпітальєра, тому дбаємо про максимальний захист та екіпірування – від взуття та одягу до касок, плитоносок і захисних окулярів.


– Війна триває вже дев’ятий рік. Повномасштабна її фаза – четвертий місяць. Зі свого досвіду – що ви порадите цивільним українцям, щоб ми всі вистояли до нашої перемоги? 


– Якщо ми дозволимо собі втомитися від війни – ми втратимо Україну, і тут буде росія. Ніхто напевне не знає, як буде розвиватися й коли завершиться війна. Люди, які мають бойовий досвід і живуть війною з 2014 року, можуть просто закінчитися… Тож у тилу, поки є можливість – якнайбільше українців мають опанувати невідкладну медичну допомогу, водіння авто та зброю. Треба заздалегідь знайти час та гроші – ці навички можуть зберегти життя.


До повномасштабного вторгнення, коли ми запрошували цивільних людей на навчання, іноді навіть не збиралися групи. Нині запитів безліч, але ми вже фізично не маємо можливості навчати цивільних, адже готуємо добровольців-парамедиків для фронту, а також вчимо військових по всій Україні.


Інструкторів із невідкладної медичної допомоги в умовах бойових дій бракує. Нам постійно телефонують і питають: «Зможете? Дуже треба». І ми відповідаємо: «Зможемо. Адже треба».


Водночас – так, це важко: постійно перебувати в стані стресу. Наприклад, я дуже мало і погано сплю. Ми працюємо не тільки на передовій – наприклад, коли «прилітає» по Києву, виїжджаємо на місце, щоб надавати допомогу постраждалим у разі потреби. Тому коли в Києві лунають сирени – я не можу заснути, доки не пересвідчуся, що «прильоту» немає.


Це впливає на все життя, звички – аж до дрібниць. Наприклад, після сушіння я одразу прикріпляю до одягу набедрену платформу для аптечки. Щоб у разі термінового виїзду не витрачати на це цінні секунди.


Кожний українець має пам’ятати, що війна триває, і готуватися до будь-якого перебігу подій.


Водночас ми не можемо жити виключно війною, аби не втратити глузд. Наприклад, дівчата з нашого батальйону розповідають, що купують собі парфуми, іноді нюхають їх – і мріють, як «носитимуть» цей аромат. Я придбала літню сукню і купую квіти. Попри все, ми маємо знаходити місце для життя.


– «Колись настане день – закінчиться війна»… Що ви плануєте робити, коли Україна переможе? 


– Насамперед – поїду в будинок десь у горах, де не буде людей, слухати тишу та спати. Можливо, колись навіть переїду в таке місце і заведу собі кізку 🙂 А загалом – іноді я кажу собі, що після перемоги кардинально зміню діяльність. Але згодом розумію, що напевне – ні. Рятувати та навчати – це моє.


Фото з особистого архіву Ірини Чергавої.