Підприємства недержавної (не комунальної) форми власності можуть вільно розпоряджатися власними коштами, в т. ч. надавати позики своїм працівникам. Звісно, якщо це дозволено або не заборонено установчими документами (статутом тощо). Більш того, останнім часом підприємства все частіше для залучення цінних фахівців вносять норму щодо надання позики (на поліпшення житлових умов, на індивідуальне будівництво, на навчання тощо) без нарахування відсотків до так званого соцпакету. Про те, як надати таку позику з урахуванням положень чинного законодавства та умов готівкових обмежень, як належним чином оформити її надання, які податкові наслідки неповернення позики та про інші аспекти – в статті.


Нормативно-правові акти та список скорочень до теми


– Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII (далі – КЗпП);


– Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦКУ);


– Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI (далі – ПКУ);


– Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-III (далі – Закон № 2664);


– постанова Правління Національного банку України «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» від 6 червня 2013 р. № 210 (далі – Постанова № 210);


– Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 637 (далі – Положення № 637);


– розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про можливість надання юридичними особами – суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств» від 31 березня 2006 р. № 5555 (далі – Розпорядження № 5555);


– Загальнодоступний інформаційно-довідковий ресурс (далі – ЗІР);


– Державна фіскальна служба України (далі – ДФСУ).


Підприємствам, які мають можливість або бажання надавати своїм працівникам позики в грошовій формі, насамперед потрібно керуватися нормами параграфа 1 «Позика» глави 71 ЦКУ та іншими положеннями цього Кодексу.


Так, згідно зі статтею 1046 ЦКУ за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками [1], а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. При цьому договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей (або інших речей, визначених родовими ознаками).


Отже, підприємство набуває статусу позикодавця в разі надання за відповідним договором грошових коштів (у випадку, що розглядається) в позику працівнику, а останній набуває статусу позичальника.


Хто має право надавати позику


До фінансових послуг належать, окрім іншого, і послуги з надання коштів у позику, в т. ч. на умовах фінансового кредиту (п. 6 частини першої ст. 4 Закону № 2664). А частиною першою статті 5 Закону № 2664 встановлено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами – підприємцями.


Разом з тим можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції (частина четверта ст. 5 Закону № 2664). Водночас Розпорядженням № 5555 чітко визначено, що юридичні особи – суб’єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та поручительств відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.


Отже, можна зробити висновок, що чинне законодавство дозволяє юридичним особам, які не є фінансовими установами, надавати за рахунок власних коштів грошові позики. Одержувача позики (позичальника) Розпорядженням № 5555 не визначено взагалі, тому ним може бути як інша юридична особа, так і фізична особа – працівник підприємства (саме така практика застосовується на вітчизняних підприємствах).


Форма договору грошової позики


Згідно зі статтею 1047 ЦКУ договір позики обов’язково укладається в письмовій формі, якщо:


– сума такого договору не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян [2];


– позикодавцем є юридична особа (незалежно від суми позики).


Отже, між юридичною особою (в даному випадку роботодавцем) та фізичною особою (в даному випадку працівником) договір позики в будь-якому випадку має бути укладений у письмовій формі. Звертаємо увагу, що нормами параграфу 1 «Позика» глави 71 ЦКУ не вимагається нотаріального посвідчення договору позики. На цьому факті акцентує увагу і Мін’юст у своїй консультації [3], зазначаючи втім, що за домовленістю сторін договору позики чи на вимогу однієї із сторін такого договору він може бути нотаріально посвідчений.


На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.


Виплата відсотків за договором позики


Насамперед зазначимо, що питання надання позик своїм працівникам із нарахуванням відсотків однозначно законодавчо не вирішено. Компетентні органи швидше негативно ставляться до таких операцій, якщо вони здійснюються юридичними особами без набуття ними статусу фінансових установ. Пояснимо чому.


По-перше, договір позики згідно з частиною першою статті 1048 ЦКУ тільки надає позикодавцеві право на одержання від позичальника відсотків від суми позики (якщо інше не встановлено самим договором або законом).


Розмір і порядок одержання відсотків вказується в договорі позики. А в разі якщо договором не встановлено розміру відсотків, він визначається на рівні облікової ставки НБУ. За загальним правилом, відсотки виплачуються щомісяця до дня повернення позики (за умови відсутності іншої домовленості сторін договору позики).


Водночас звертаємо увагу, що Розпорядження № 5555 містить застереження, за яким юридичні особи, які не є фінансовими установами, мають право надавати кошти в позику, але крім на умовах фінансового кредиту. Нагадаємо, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦКУ). Відповідно до статті 1 Закону № 2664 фінансовим кредитом вважаються кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.


Отже, головною метою кредитного договору є одержання фінансовою установою прибутку у вигляді відсотків від надання коштів у позику, тоді як згідно зі статтями 1046 та 1048 ЦКУ за договором позики одержання прибутку – не головна мета. Інакше кажучи, однією з ключових умов невизнання договору позики кредитним, є умова ненарахування за ним відсотків. Але не наведення їх розміру в договорі позики – не вихід, адже тоді за нормою статті 1048 ЦКУ розмір відсотків визначається на рівні облікової ставки НБУ.


По-друге, не рекомендуємо в договорі позики вказувати, що він є «безпроцентним» або «безвідсотковим», тому що згідно з частиною другою статті 1048 ЦКУ договір позики вважається безпроцентним, якщо:


– він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;


– позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.


Зрозуміло, що це визначення не підпадає під ситуацію, що розглядається, за якої юридична особа – роботодавець надає позику грошовими коштами фізичним особам – своїм працівникам.


Утім, обійти ці дві умови цілком реально. На практиці зазвичай у договорі позики зазначається, що розмір відсотків за користування грошовими коштами становить «0 %» або ж, як варіант, кошти надаються на безвідсотковій основі (тобто під «0 %»). Таким чином, додержується норма статті 1048 ЦКУ щодо зазначення розміру відсотків у договорі, втім, не здійснюється їх нарахування, а такий договір не є кредитним.


Правові відносини за договором позики


Ані в КЗпП, ані в Законі України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР про позику не йдеться, адже порядок її надання регулюється винятково цивільним законодавством. Тобто за договором позики юридична особа виступає не як роботодавець, а вже як позикодавець, а працівник – вже як фізична особа, позичальник. Але все одно про можливість надання позики можливо вказати в трудовому або колективному договорі, адже це не заборонено чинним законодавством.


Отже, відносини сторін за договором позики – це не трудові, а цивільно-правові відносини. Утім, все одно на підприємствах можливість надання позики, і це не таємниця, залежить від плідної співпраці підприємства-роботодавця та працівника. Тому розглянемо порядок надання позики працівникам зважаючи на те, що установчими документами (статутом тощо) підприємства це дозволено або не заборонено.


Порядок надання позики та документальне оформлення


На підприємствах, де штат працівників значний, доцільно наказом керівника затвердити внутрішні правила (порядок, положення) надання позики працівникам. У цьому документі можна навести основні критерії, якими має керуватися відповідна служба або відділ підприємства, розглядаючи можливість надання позик працівникам.


Інформацію про бажання отримати грошову позику працівник може довести до відома керівника підприємства шляхом подання заяви. Якщо керівник погоджується надати позику, він підписує відповідний наказ. Як правило, наказ видається після того, як відповідні служби підприємства з’ясують економічну спроможність підприємства щодо надання позики працівнику та його дійсний фінансовий стан.


Утім, вкотре наголошуємо, що ЦКУ не вимагає від підприємства та працівника оформлювати позику грошовими коштами іншим чином, аніж шляхом укладення договору позики та, за потреби, складання працівником-позичальником розписки. Або момент передання грошей позичальникові можна підтвердити також іншим документом: видатковим касовим ордером (якщо позика надана готівкою з каси), виконаним банком платіжним дорученням або випискою банку з рахунка підприємства (в разі безготівкового перерахування коштів на рахунок позичальника в банку). До речі, працівник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від підприємства-позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором (ст. 1051 ЦКУ).


Повернення позики


Одержуючи позику, працівникові-позичальнику слід враховувати вимоги статті 1049 ЦКУ, згідно з якими позичальник повинен повернути підприємству-позикодавцю грошову позику в такій самій сумі, у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не визначено строку повернення позики (або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги), вона має бути повернена працівником протягом 30 днів від дня пред’явлення підприємством вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Якщо інше не визначено договором, позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково (частина друга ст. 1049 ЦКУ).


Позика вважається поверненою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок підприємства (частина третя ст. 1049 ЦКУ). Тобто саме дата зарахування коштів від позичальника, зазначена у виписці банку з рахунка підприємства, є датою повернення позики.


Відповідно до статті 1050 ЦКУ, якщо договором позики передбачено обов’язок працівника повернути позику частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини підприємство-позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася.


Штрафні санкції


Нагадаємо, що працівник-позичальник, який своєчасно не повернув суми позики, відповідно до статті 1050 та 625 ЦКУ на вимогу підприємства зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо іншого розміру процентів не встановлено договором або законом.


Готівкові та інші обмеження


Перед видачею з каси готівкових коштів фізичній особі (будь-то працівник чи ні), підприємство має переконатися, що їх сума не перевищує граничної суми розрахунків готівкою.Так, пунктом 2.3 Положення № 637 визначено, що підприємства (підприємці) мають право здійснювати розрахунки готівкою, зокрема, з фізичними особами протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами, в межах граничних сум розрахунків готівкою, установлених відповідною постановою НБУ. На виконання цієї норми ухвалено Постанову № 210, пунктом 1 якої встановлено граничну суму розрахунків готівкою, зокрема, між фізичною особою та підприємством (підприємцем) протягом одного дня – в розмірі 50 000 грн.Водночас можна готівкою видати з каси підприємства кошти необмеженій кількості фізичних осіб, головне – додержуватися встановленого обмеження щодо розрахунків з кожним. А все тому, що згідно з пунктом 2.3 Положення № 637 протягом одного дня не обмежується кількість підприємств (підприємців) та фізичних осіб, з якими здійснюються розрахунки.До речі, платежі понад установлені граничні суми проводяться через банки або небанківські фінансові установи, які в установленому законодавством порядку отримали ліцензію на переказ коштів без відкриття рахунку, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок або внесення коштів до банку для подальшого їх перерахування на поточні рахунки (п. 2.3 Положення № 637). При цьому відповідно до пункту 2.5 Положення № 637, якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунку шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунки інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів – безготівковими.Разом з тим НБУ в пункті 2 Постанови № 210 прямо вказує, що фізичні особи все ж мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 50 000 грн, не тільки шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, а й шляхом внесення та (або) перерахування коштів на поточні рахунки.


Ще раніше в листі НБУ від 24 січня 2014 р. № 11-116/3159 та в листі ДФСУ від 21 липня 2014 р. № 25/6/99-99-22-06-03-15/415 зазначалося, що норми Постанови № 210 стосуються розрахунків за правочинами, предметом яких є будь-які матеріальні та нематеріальні блага, які можуть бути оцінені в грошовій формі, в т. ч. наданням чи поверненням позики. І на цей час позиція контролюючих органів не змінилася.


Отже, на сьогодні гранична сума розрахунків готівкою між фізичною особою та підприємством протягом одного дня становить 50 000 грн (враховуючи всі види виплат [4]). Тому рекомендуємо підприємствам уникати виплат позики в готівковій формі з каси в сумі більше 50 000 грн протягом одного дня одній фізичній особі (враховуючи, що інших готівкових виплат цій фізичній особі в цей день не було).


Найкраще перерахувати визначену договором суму позики (без обмеження суми [5]) на особистий рахунок фізичної особи (працівника) в банку (поточний, картковий тощо). З такого ж свого рахунку в банку, на виконання частини третьої статті 1049 ЦКУ, працівник-позикодавець може здійснити зворотній платіж з метою повернення суми позики на банківський рахунок підприємства у визначений договором позики строк.


Важливо!


Підтвердженням факту повернення позики є момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок підприємства. Утім, вітчизняні підприємства прописують у договорі позики з фізособою (працівником) різні варіанти повернення її суми (у межах визначеного договором строку), зокрема, і такі:


– у касу підприємства (обмеження в 50 000 грн діє і в цьому випадку);


– утримання із заробітної плати працівника, що належна йому до виплати, тобто після її оподаткування (без обмежень, у разі якщо працівник, який має право розпоряджатися заробітною платою на свій розсуд, надає підприємству відповідне прохання, тобто винятково в межах домовленості сторін, а не в межах примусових утримань);


– шляхом внесення фізичною особою до каси банку (без відкриття рахунку) з метою зарахування (перерахування) на поточний рахунок підприємства (деякі банки вже встановили певні обмеження щодо таких операцій, вимагаючи від фізособи – позичальника відкривати особистий (картковий тощо) рахунок з метою перерахування коштів з призначення платежу «погашення (повернення) позики»).


Податковий облік


Податок на доходи фізичних осіб


На підставі підпункту 165.1.31 ПКУ до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу фізичної особи – платника податку не включаються доходи у вигляді основної суми поворотної фінансової допомоги, що ним отримується. Водночас поворотною фінансовою допомогою є сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування відсотків або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов’язковою до повернення. Правовою основою для отримання поворотної фінансової допомоги фізичною особою (працівником) є договір позики (підкатегорія 103.02 ЗІР).


Отже, з метою оподаткування ПДФО грошова позика, надана працівникові, розглядається як поворотна фінансова допомога. Але на підставі норми підпункту 165.1.31 ПКУ із суми позики не утримується підприємством ПДФО в разі її наданні працівникові, і така сума не включається до доходу останнього.


Податкових наслідків також не буде протягом строку дії договору позики, якщо виконуючи його умови працівник вчасно повертає суму позики в межах строку позовної давності.


Якщо ж працівник-боржник не виконує зобов’язання у строк, визначений договором позики, тобто не повертає поворотної фінансової допомоги (позики), то сума заборгованості включається до оподатковуваного доходу платника податку – працівника в разі її анулювання (прощення) кредитором до закінчення строку позовної давності на підставі підпункту «д» підпункту 164.2.17 ПКУ або підпункту 164.2.7 пункту 164.2 ПКУ у разі спливу строку позовної давності (підкатегорія 103.02 ЗІР). Розглянемо детальніше ці та інші податкові наслідки.


I. Підприємство самостійно приймає рішення (в межах строку позовної давності), що позику або її частину працівник має право не повертати (прощення боргу).


Таке рішення доцільно оформити наказом на підставі укладеної з працівником додаткової угоди до договору про надання грошової позики.


У такому випадку застосовується норма підпункту «д» підпункту 164.2.17 ПКУ. З неї випливає, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу працівника включається дохід, отриманий ним як додаткове благо, у вигляді основної суми боргу працівника, прощеного (анульованого) підприємством за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, якщо його сума перевищує 25 % однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Тобто згідно з цією нормою все, що прощено за основною сумою позики в сумі, більшій ніж 800 грн у 2017 р. (3200 грн × 25 %), підлягає оподаткуванню.


Натомість до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу працівника-позичальника не включається дохід у вигляді основної суми боргу, прощеного (анульованого) підприємством за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності в сумі, що не перевищує 25 % однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року (пп. 165.1.55 ПКУ). Інакше кажучи, якщо прощена основна сума боргу працівнику за позикою становить менше 800 грн у 2017 р. (3200 грн × 25 %), тоді така сума не є доходом такого працівника.


Наприклад, до закінчення строку позовної давності в 2017 р. прощено борг за позикою працівнику в сумі 2800 грн. Оподатковується лише 2000 грн (2800 – 800), ПДФО дорівнюватиме 360 грн (2000 × 18 %). При цьому слід зважати, хто сплачуватиме ПДФО – підприємство – податковий агент чи працівник, якому прощено борг за позикою.


Підпунктом «д» підпункту 164.2.17 ПКУ встановлено два варіанти сплати ПДФО.


Варіант 1. Працівник-боржник, якому прощено борг за позикою, самостійно відображає його в річній податковій декларації та сплачує ПДФО. Але лише в тому випадку, якщо підприємство-кредитор повідомило працівника про прощення (анулювання) боргу шляхом (на вибір):


– направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення;


– укладення відповідного договору;


– надання повідомлення боржнику під підпис особисто.


Суму прощеного (анульованого) боргу підприємство має відобразити в податковому розрахунку за формою № 1ДФ, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено.


Варіант 2. Підприємство, яке простило (анулювало) борг працівника за позикою, самостійно виконує всі обов’язки податкового агента, в т. ч. щодо сплати ПДФО. Це здійснюється в тому випадку, якщо працівник не повідомлений належним чином про прощення (анулювання) боргу.


Звертаємо увагу, що на думку ДФСУ (лист від 18 грудня 2015 р. № 27262/6/99-99-17-03-03-15), оскільки основна сума боргу, прощеного (анульованого) підприємством за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності обчислюється в грошовому виразі, то застосування «натурального» коефіцієнта за пунктом 164.5 ПКУ під час нарахування вказаного доходу не провадиться. А в разі повернення рекомендованого поштового відправлення без його вручення адресату вважається, що підприємство-кредитор не повідомило боржника про прощення (анулювання) боргу в порядку, визначеному підпунктом «д» підпункту 164.2.17 ПКУ. Принаймні так вважає ДФСУ.


II. Підприємство списує борг працівника за позикою у зв’язку із закінченням перебігу строку позовної давності. 


Про цей факт доцільно також повідомити працівника письмово (рекомендованим листом з повідомленням про вручення, наданням йому повідомлення під особистий підпис), адже, як з’ясуємо далі, такий працівник несе обов’язок щодо сплати ПДФО у визначених ПКУ випадках.


Нагадаємо, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦКУ). ДФСУ відзначає (підкатегорія 103.02 ЗІР):


– загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (ст. 257 ЦКУ);


– за загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша ст. 261 ЦКУ).


У такому випадку застосовується норма підпункту 164.2.7 ПКУ. З неї випливає, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу працівника включаються сума його заборгованості за укладеним ним цивільно-правовим договором (тобто договором позики), за якою минув строк позовної давності та яка перевищує суму, що становить 50 % місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року. Працівник має самостійно сплатити ПДФО з таких доходів та зазначити їх у річній податковій декларації.


Тобто в 2017 р. чинним законодавством дозволено не оподатковувати ПДФО непогашену частину боргу після спливу строку позовної давності в розмірі 800 грн (1600 грн × 50 %). А все що більше підлягає оподаткуванню ПДФО.


III. Працівник перестав повертати суму позики (строк позовної давності ще не минув).


ПКУ не містить чіткої норми щодо оподаткування ПДФО в такому випадку. ДФСУ вважає (підкатегорія 103.02 ЗІР), що основна сума поворотної фінансової допомоги (тобто позики), що отримується фізичною особою на підставі укладеного договору позики, протягом його строку дії, тобто часу, упродовж якого боржник повинен виконати обов’язок щодо повернення отриманої допомоги, не є об’єктом оподаткування ПДФО.


Окремого розгляду потребує питання щодо того, якщо на момент звільнення у працівника залишатиметься непогашена позика або її частина. У такому випадку наявність боргу не є підставою для продовження трудового договору або перешкодою для звільнення. Адже правові відносини за договором позики в грошовій формі регулюються цивільним законодавством (зокрема, ЦКУ), а трудові відносини підприємства і працівника – трудовим законодавством (зокрема, КЗпП).


При цьому умовами договору позики може бути передбачено сценарій звільнення. Наприклад, у разі звільнення працівник зобов’язаний погасити позику в повному обсязі. Працівник, який відмовляється це робити, може продовжувати сплачувати позику відповідно до графіка платежів, установленого договором позики, вже після звільнення. Або ж підприємство скористається можливістю звернутися до суду для повернення позики.


У будь-якому випадку вважаємо, що податкові наслідки настануть у прямо передбачених ПКУ випадках. Утім, ДФСУ (наприклад, у листі від 28 жовтня 2015 р. № 22849/6/99-99-17-03-03-15; далі – Лист № 22849) виклав свою позицію і зазначив, що в разі неповернення грошових коштів у вигляді поворотної фінансової допомоги в термін, встановлений договором, сума допомоги включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку та оподатковується на загальних підставах. Інакше кажучи, якщо договором позики визначена конкретна дата повернення фінансової допомоги в разі звільнення позичальника, то підприємство повинно виконати всі функції податкового агента, у т. ч. в частині відображення в податковому розрахунку за формою № 1ДФ.


Військовий збір


Відповідно дo підпункту 1.2 пункту 161 підрозділу 10 рoзділу XX ПКУ об’єктом оподаткування ВЗ (ставка 1,5 %) є доходи, визначені статтею 163 ПКУ, зокрема загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід працівника. Крім того, звільняються від оподаткування ВЗ доходи, що згідно з розділом IV ПКУ не включаються до загального оподатковуваного доходу фізичних осіб (не підлягають оподаткуванню, оподатковуються за нульовою ставкою), крім доходів, зазначених у підпунктах 165.1.2, 165.1.18, 165.1.25, 165.1.52 ПКУ (пп. 1.7 п. 161 підрозділу 10 рoзділу XX ПКУ).


Отже, оскільки в разі надання суми позики підприємство не утримує ПДФО на підставі норми підпункту 165.1.31 ПКУ, то й ВЗ також не утримується. А у випадках, коли позика включається до доходу працівника (див. вище), ВЗ потрібно нараховувати та сплачувати. Відповідальними за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) ВЗ до бюджету є особи, визначені у статті 171 ПКУ, зокрема, такою особою може бути, залежно від випадку, як податковий агент – підприємство, так і фізична особа (отримувач доходу).


Єдиний внесок


Відповідно до Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. № 5 (далі – Інструкція № 5), у переліку виплат (сум) фонду оплати праці (у т. ч. фонду основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат) про позику не йдеться. Більше того, позики, видані працівникам підприємств для поліпшення житлових умов, на індивідуальне будівництво та заведення домашнього господарства:


– відносяться до інших виплат, що не належать до фонду оплати праці (п. 3.28 Інструкції № 5);– належать до виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок (п. 13 розділу I Переліку видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого постановою КМУ від 22 грудня 2010 р. № 1170).


Інакше кажучи, оскільки поворотна фінансова допомога (позика) не є складовою заробітної плати, вона не є базою нарахування та утримання єдиного внеску (Лист № 22849).


[1] Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою (ст. 184 ЦКУ).


[2] На сьогодні розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян становить 17 грн.


[3] Текст консультації розміщено на офіційному веб-сайті Мін’юсту за посиланням http://old.minjust.gov.ua/20084.


[4] Обмеження готівкових розрахунків не поширюються, зокрема, на використання коштів, виданих на відрядження (п. 2.3 Положення № 637).


[5] Утім, фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніторингу в разі, якщо сума, на яку вона здійснюється, дорівнює чи перевищує 150 000 грн, у випадках, визначених статтею 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14 жовтня 2014 р. № 1702. Банк може запросити у підприємства укладений договір позики, а також інші документи на підтвердження реальності фінансової операції.


Євгеній Губа, бухгалтер-експерт


Повний текст статті читайте в журналі «Кадровик України» №1,2018