Хочу стати режисером: про головне прокляття театру, призначення режисури та складнощі професії

Автор тексту Юлія Саліонович

Момент вибору професії – чи не найважливіший у житті кожної людини. І спецпроєкт «Хочу стати», який The Point реалізує разом з Освітньою платформою для дітей і підлітків Shamrock та платформою розвитку кар’єри CareerHub, має на меті допомогти всім, хто ще вагається з вибором майбутньої роботи або ж планує змінити свою спеціальність.

Героєм нового випуску став Олег Ліпцин — американський та український театральний режисер, актор, дослідник театру і педагог. Один із засновників Московського театру Школа Драматичного Мистецтва, засновник і художній керівник авангардного київського театру Театральний Клуб (1988—1997), художній директор творчого об’єднання Міжнародний Театральний Ансамбль (ITE), керівник Семінару Ігрового Театру (СІТ), лауреат ряду театральних премій, кандидат мистецтвознавства.

Олег Ліпцин розповів нам про майбутнє театральної справи, власний шлях до режисури та навчання молодшого покоління, а також поділився секретами, як режисерам без досвіду почати працювати.

Олег Ліпцин

Про смерть державних театрів та спектакль з iPhone

– Пане Олеже, розкажіть, будь ласка, про театр зараз і театр через двадцять років. Наскільки він зміниться? І чи взагалі залишиться?

– Театр – явище вкрай різноманітне. За словом «театр» стоять дуже різні, часом, навіть протилежні одне одному прояви, які культивують різні процеси. Якщо говорити про державні театри, репертуарні, що знаходяться на державній дотації і підпорядковуються державним органам влади, – такі театри будуть зникати. Залишаться з них декілька основних, престижних. У таких театрах великий репертуар, десятки вистав і вони грають їх по черзі. Отже, одну виставу можуть зіграти 1-2 рази на місяць. Це означає, що рівень гри в спектаклі різко падає. До прикладу, у Франції всього сім державних театрів.

Будь-який театр орієнтується на глядача. Але питання, як саме він орієнтується, на глядача, з яким світоглядом, і що саме він хоче від нього взяти. Більшість театрів хочуть взяти, і я вам навіть скажу що, – гроші. А люди, які платять гроші, переважно воліють, щоб їх розважали. Проте є якийсь відсоток людей, які скажуть: «А ви нас надихайте. Не вчіть, але дайте нам можливість стати кращими». Тому ще існує театр іншого порядку. І він затребуваний пропорційно кількості таких людей. Плюс, що культурна політика країни може собі дозволити рівнем свідомості і фінансів.

Звичайно, що основна маса людей потрапить у маркет. Проте, навіть якщо вони приходять на абсолютно комерційне видовище, в когось з них все одно з’являється шанс почати рухатися в іншу сторону. Тобто, це люди, які чекають від театру живих енергій, живого зв’язку, живого спілкування. Ця тенденція буде тільки наростати, тому що живого спілкування все менше і менше в житті залишається. Навіть з коронавірусу та карантину все це зрозуміло: коли люди відсиділи в інтернеті, як вони засумували за живим людським контактом.

– Є театри без сцени, є театри без текстів, а чи може бути театр без акторів?

– Для мене – ні, а для якогось погляду абстрактного – так. І навіть дуже багато людей знаю, які б на це із задоволенням пішли. Але для мене – це абсолютно безглуздо.

– Чи може театр існувати дистанційно?

– Знову ж, дивлячись для кого. Для мене – ні.

Однак, свого часу я зробив перший спектакль у світі з iPhone. Я зі спектаклем їздив різними країнами. Це був «Ніс» М. В. Гоголя. iPhone тоді тільки з’явився. Стів Джобс його лише презентував, це була перша презентація Apple. Я живу у Кремнієвій долині (США, штат Каліфорнія – прим. ред.) і свого часу співпрацював з одним із провідних інженерів Apple. Коли він приніс мені перший iPhone, відразу виникла ідея створити такий спектакль.

За сюжетом у майора Ковальова зникає в один прекрасний ранок ніс і він починає розшукувати його. До появи iPhone я часто думав над тим, як це можна показати в сучасному театрі, і коли він з’явився, зрозумів – ось це і є «ніс». Це була спроба відродити давню наративну театральну традицію з використанням сучасних технологічних приладів, без яких ми вже не мислимо своє життя. У спектаклі я грав один, сам керував ним, всі музичні файли були на моєму iPhone і я сам їх запускав, і водночас смартфон ще грав мій ніс. Грав цю виставу трьома мовами: російською, французькою і англійською.

Прем’єрні спектаклі відбулися 2009 року в Сан-Франциско, після цього гастролі – на Тайвані і в рамках фестивалю Авіньон-OFF у Франції, в Україні – в рамках фестивалю Гогольфест.

Про шлях до професії режисера та режисуру загалом

– До того, як стати режисером, ви вчилися на інженера. Чому?

– Так, я спочатку закінчив КІБІ в Києві. А вже потім ГІТІС у Москві. Тоді проводилися бойові дії в Афганістані і була така система: якщо ти не навчався в інституті, де була воєнна кафедра, тебе забирали в армію. У моєму випадку я потрапляв би гарантовано в Афганістан. Я добре знав математику і фізику. Школу закінчив із золотою медаллю, тому вирішив піди до КІБІ.

– Звідки з’явилося бажання працювати у сфері мистецтва?

– У мене це якось природним чином вийшло. Ще в шкільний час захопився театром. У КІБІ теж грав у студентському театрі, а наприкінці навчання вже був одним з керівників аматорського театру.

– Як батьки відреагували на те, що ви вирішили поїхати до Москви і змінити професію?

– Життя йшло. Я одружився, у мене сім’я, друзі, робота. У мене все добре, але водночас якось і книги на театральну тематику читаю, і мене цікавить театр. І тоді вони зрозуміли, що для мене це важливо. Вони ще й допомагали. Наприклад, з паном Ефросом познайомили знайомі батьків. Приїхав до Москви, де Анатолій Васильович мене прослухав і запросив до себе на курс. Але відразу після прослуховування не зміг піти навчатися в ГІТІС, адже чекав військовий табір і працював інженером.

– А чому саме театр, а не кіно?

– Не знаю. Не хочу розкладати весь комплекс життєвих відчуттів на якісь кількісні складові, бо не вірю в цей принцип. Я вважаю, що в цей момент ми втрачаємо якусь головну штуку. Люблю інтуїтивно себе слухати. Я це відчув несвідомо, дуже природним шляхом.

– Актори та режисер – психологічно різні люди?

– Так. Режисер – більш внутрішній, а актор – більш зовнішній.

– Режисура допомогла краще розбиратися в людях?

– Безумовно. Вона вся налаштована на людину. Режисер – це людинознавець. Не в сенсі фізіології чи антропології, а в емоційно-етичному, внутрішньому розумінні.

– Ви виховуєте трішечки людей?

– На жаль. Краще цього не робити. По-перше, це відповідальність, по-друге, за це б’ють. Запам’ятовується ж найгірше, а не краще (посміхається).

– А як ви вибираєте твори і на що орієнтуєтеся?

– Я вибираю інтуїтивно. Це сто раз перевірив у житті. Я користуюся інформацією, але більше довіряю своєму інтуїтивному чуттю.

– Якщо молода людина вагається і не знає, що обрати: акторське мистецтво чи режисуру, що можете порадити у такому разі?

– Все одно, чи ти актор, чи режисер – все одно починай з акторства. Я вчився в ГІТІСі на режисерсько-акторському курсі.

Режисера не буває без актора. У ньому повинен сидіти актор. Він повинен зрозуміти, що це таке зсередини, перш ніж когось буде режисерувати. Це як тренер, який ніколи сам не виходив на лід або не працював з м’ячем.

Ти хочеш бути тренером? Але як ти можеш стати тренером, якщо не вмієш грати? Тебе просто ніхто слухати не буде. Якщо сам не можеш щось показати, і почути за іншого, запропонувати щось путнє, то все.

В університеті Карпенка-Карого зараз вже є змішані режисерсько-акторські форми навчання. Отже, якщо десь є така можливість, краще йти на змішані курси або одночасно навчатися на двох курсах: акторська майстерність та режисура.

Про викладацьку діяльність та переваги професії

– Ви не лише ставите перформанси і спектаклі, а й викладаєте, чи не так?

– 2007 року я запустив заочну магістратуру в КНУТКІТ імені І. К. Карпенка-Карого. Це був перший в Україні магістерський режисерський курс. Зараз з колегами відкриваємо нову магістерську театральну програму на базі Острозької академії. Цей магістерський курс набирає три спеціалізації: режисер, актор і театральний критик. У ньому дуже багато практики. Переважно цей курс для тих, хто працює у театрі, хто відчуває у собі необхідність вдосконалення, професійного розвитку.

– Для чого потрібно закінчувати університет?

– Влаштована так система координат. Якщо ви прийдете та скажете: «Я хочу працювати режисером», – у вас запитають про освіту та досягнення.

– Без досвіду молодому режисеру вкрай важко знайти першу роботу. Що порадите в такому разі?

– Намагатися, навчаючись у виші, вже працювати: можна з акторами-любителями. А краще – знайти можливість поставити виставу з акторами-професіоналами.

– Ви до себе берете когось на стажування? Помічником, асистентом.

– Мені завжди потрібні помічники. Але я не можу просто так взяти людину з вулиці. Я повинен розуміти, хто це. Зазвичай, це відбувається так: є якісь програми, семінари – ось туди приходять люди вчитися – і на якомусь етапі хтось самостійно починає допомагати в якихось організаційних роботах. Коли в мене виникає проєкт, звичайно ж, мені потрібен помічник, і я покличу таку людину до себе.

– Що вам подобається в професії?

– Багато що подобається, але найбільша цінність – це процес. У мене практично ніколи не буває задоволення від результату.

Я майже завжди дуже незадоволений. Результат для мене – завжди мука. Дуже люблю репетирувати з акторами, з текстом, з техніками, художниками, сценографом, постановником, з музикою.

Головна біда театру – що він на людях тримається. Причому на групі людей, і це головне його прокляття. Тому що людина – це розпадаюча матерія, а колектив людський – тим більше.

– Ви маєте на увазі, коли хтось йде в декретну відпустку, хтось захворів, хтось переїхав тощо?

– Так, а хтось образився, хтось роздратувався. У цьому сенсі – це механізм, який змушує всіх учасників, і мене – ініціатора, мати з цим справу. Ось це і є шлях до поліпшення самого себе.

Про поразки та поради молодим фахівцям

– Ви часто граєте у своїх спектаклях?

– Я взагалі люблю грати, мене хлібом не годуй. Але це дуже складно – грати у своєму власному творі.

– Ви ставите вистави в різних країнах світу. Яку мову обираєте для вистав? І як намагаєтеся вгадати очікування аудиторії?

– Звичайно, наскільки я можу, намагаюся зрозуміти, коли в якусь країну потрапляю, чим живе те чи інше місто. Я намагаюся багато подорожувати світом. Якщо роблю спектакль для України і везу його кудись готовим – найчастіше він їде на фестиваль, як демонстрація нашого мистецтва десь. Якщо робиться спектакль в оригіналі для Китаю або для Франції чи Канади, то він робиться для людей цієї культури, аудиторії міста. Взагалі театр прив’язаний до міста.

– На музичному фестивалі Букет, який проходив на території Софії Київської цього серпня, ви показали аудиторії перформанс «Бабин Яр. Голосами». Чому обрали таку тему?

– Я б не обрав Бабин Яр. Що там ще скажеш додатково? І так все вже сказано. Просто я дізнався, що у поетеси Маріанни Кіяновської, яка переклала «Медею» Евріпіда для нашої постановки в Київському Молодому театрі, є збірник «Бабин Яр. Голосами». Це збірка віршів, коротеньких монологів, від імені загиблих там людей.

Коли я почав знайомитися з цими текстами, почув, що Бабин Яр йде в мені. Це перформанс, котрий складається з гри акторів, музики, відео ряду. Фестиваль Букет – це музичний фестиваль, і вони з цього року хотіли окрему театральну програму зробити, запросили мене нею опікуватися. У мене був план на кілька проєктів і це все мало бути в одному просторі на Золотих Воротах. Але потім вдарив Covid-19, і зірвалися проєкти, залишився тільки один Бабин Яр.

– Що ви можете порадити людям, які хочуть спробувати себе в режисурі?

– Дивитися в себе. Все зараз підштовхує будь-яку людину в нашому світі якомога активніше бути зовні, все направлено на це.

У цьому є проста причина – вам хочуть продати все, що на вас кидається – це все механізм продажу, треба це розуміти. Чим раніше це зрозумієш – тим краще. Звичайно, від цього нікуди не дітися. Живемо у світі й він все більше забирає нас. Проте в кожній людині є її внутрішній світ. Він дуже суперечливий, складний і тільки сама людина в цей світ занурюється. Все, що ми знаємо про інших, – це все так чи інакше помилки, ілюзії. А ось цей внутрішній світ, вся ця плутанина – це і є правда. Ось треба поступово в ній розбиратися.

Тому прийти до художньої творчості, не обов’язково до театрального мистецтва, до будь-якого, мені здається, можна тільки через себе. Через звернення до себе. І ось це і є художній процес. Як тільки ти туди потрапиш і тебе туди затягне, ти легко перейдеш у творчість. Ось така порада.

Фото надані спікером.

Інші статті у рубриці:

1. Хочу стати готельєром: все про роботу у сфері гостинності

2. Хочу стати MICE-менеджером: все про роботу у сфері корпоративного туризму

3. Хочу стати дипломатом: все про роботу у сфері зовнішньополітичних відносин

4. Хочу стати лаборантом: все про роботу у сфері медичних досліджень

5. Хочу стати психологом: про 15 років навчання, зарплату на рівні топ-менеджерів, токсичних клієнтів та інші особливості професії

6. Хочу стати ветеринаром: про навчання на корівках, агресивних пацієнтів, щоденні відкриття та інші особливості професії

7. Хочу стати авіаконструктором: про ідеальний літак, розробки «в стіл» та інші особливості професії

8. Хочу стати 2D художником: про роль освіти, критику від замовників та інші особливості професії

9. Хочу стати фінансовим радником: про довіру до банків, пенсії та професійні навички

10. Хочу стати фармацевтом: про біотехнології та перспективи галузі в Україні