Хочу стати ветеринаром: про навчання на корівках, агресивних пацієнтів, щоденні відкриття та інші особливості професії

Момент вибору професії – чи не найважливіший у житті кожної людини. І спецпроект «Хочу стати», який The Point реалізує разом із Освітньою платформою для дітей і підлітків Shamrock та платформою розвитку кар’єри CareerHub, має на меті допомогти всім, хто ще вагається з вибором майбутньої роботи або ж планує змінити свою спеціальність.

Наша наступна героїня – лікар-терапевт, нефролог, анестезіолог у ветеринарній клініці «Алденвет» Олена Мудра. Вона розповіла про усі особливості професії ветеринара, плюси-мінуси та ключові навики, необхідні для найкращої реалізації у даній сфері.

Про вибір професії та перші розчарування

– Як ви обирали професію?

– Швидко і легко. Я з дитинства любила тварин. У мене завжди було багато котів, собак. Я опікувалася усіма дворовими котами. Бабуся видавала мені перекис водню, і я йшла на подвір’я їх лікувати. Тому коли настав час визначатися, ким стати, я задумалася, яка професія може бути пов’язана з тваринами. А потім дізналася про ветеринарів. До мене представників цієї професії у нашій сім’ї не було.

– На які предмети потрібно робити акцент в школі, щоб потім легше було вступити у вуз?

– Біологія, хімія і українська мова.

– Часто люди обирають професію, не уявляючи, як виглядатимуть їх робочі будні. Чи був у вас розрив між тим, якою ви уявляли собі професію, і тим, якою вона є в реальності?

– Я здобувала фахову освіту в Національному університеті біоресурсів і природокористування України. І те про що ви говорите, справді виявилося проблемою. І не тільки для мене. Можливо, добра частина людей, яка покинула університет після першого курсу, зробила це саме з цієї причини. Тому що коли ти дивишся серіали, телеканали про тварин і бачиш, як чисто одягнені люди в приватних клініках лікують кішечок і собачок, то думаєш, що так буде і в тебе. Або що ти рятуватимеш бездомних тварин, як це роблять активісти спільноти Animal.

Але ось ти приходиш в університет, а там усі матеріали і лекції про корівок і свинок. І ніяких кішечок чи собачок. І ти розумієш, що мусиш чотири роки вивчати те, що тобі, швидше за все, не знадобиться в житті. Ну бо ти не збираєшся працювати на фермі. І лише в останні два роки навчання тобі дадуть певні знання про котів та собак. Тому якщо людям не вистачало терпіння чотири роки всотувати непотрібні знання, вони йшли.

– Тоді на що варто звернути увагу, обираючи університет?

– Тут багато чинників. І головні з них – це фінансові можливості і моральна готовність: чи погодиться молода людина виїхати в інше місто вчитися, якщо там кращий університет.

Також важливо дізнатися, яка навчальна база є в університеті. До прикладу, чи є при виші клініка, ферма чи лабораторія, де можна проходити практику. Я навчалася в Кримському південному філіалі Національного університету біоресурсів, і там ми бачили лише корів і свиней. Але після анексії змогли з цієї філії перевестися до Києва і закінчити магістратуру тут. У столиці ветеринарна клініка була одразу біля входу в університет. Там ми навчилися знімати кардіограму, робити рентген та УЗД домашнім улюбленцям. Тобто, краще обирати максимально просунутий навчальний заклад.

– А де отримують фах лікарі-лаборанти, які працюють у ветеринарній медицині?

– У звичайних вузах, де готують лаборантів. Вони можуть проводити дослідження матеріалу як людського тіла, так і тварин. Школа саме ветеринарної лабораторії в Україні поки що дуже слабка.

Про стажування, необхідні навики та мінуси професії

– Чи є у ветеринарній медицині розподіл спеціальностей, як у медичній практиці лікування людського тіла?

– Раніше такого не було, лікар-ветеринар робив все сам, і якість лікування від цього страждала. Але в останні п’ять-шість років ветеринарія інтенсивно розвивається в напрямку спеціалізацій. І зараз є терапевти, анестезіологи-реаніматологи, кардіологи, дерматологи, офтальмологи, пульмонологи, хірурги і так далі. Кожен ветеринар одразу вибирає спеціальність.

Щоправда, на вузького фахівця він вчиться вже під час практики та стажування. У лікарів це називається інтернатурою, у ветеринарії такого поняття немає, але відбувається все за схожою схемою. На останніх курсах вишу та ще десь три роки після його закінчення молоді люди заново вчаться всьому, але вже на практиці.

– Що дозволяють робити студенту-практиканту?

– Починають з прибирання, догляду за тваринами: поміняти горщик, набрати водички, вигуляти. Це ті дії, які не нашкодять тварині. З часом під наглядом вони можуть робити уколи, ставити крапельниці, катетери. Тобто, робити певні технічні маніпуляції, які не потребують особливих знань. Якщо людина добре себе проявить, тоді через якийсь час їй можуть довірити якийсь випадок, щоб вона спробувала розписати лікування, але, звичайно, не застосовувала його. Лікар все перевірить і потім сам зробить призначення.

– Кого не візьмуть на роботу ветеринаром? Навіть якщо він закінчив університет з червоним дипломом?

– Людину, яка не любить тварин. Це найголовніше. За п’ять років роботи мені доводилося бачити таких людей, і я щиро не розумію, навіщо вони прийшли в цю справу: вони не люблять тварин, не переживають за них, не виявляють жодного інтересу. З часом такі люди самі йдуть з професії.

Також не затримається у ветеринарії людина, яка демонструватиме відсутність логічного лікарського мислення. Тобто якщо вона не може вибудувати логічний ланцюжок: зрозуміти, що певна хвороба чи симптом стали наслідком конкретної дії, а отже – лікування потрібно призначати відповідне. Така людина припускатиметься помилки за помилкою, лікування не даватиме результату, вона отримуватиме скарги і зауваження, не витримає і просто полишить справу.

– Тоді що визначає хорошого фахівця?

– Знову ж таки любов до тварин. Бажання допомагати. Бажання шукати зерно проблеми. І потрібно виробити в собі посидючість – йти до останнього, поки не отримаєш відповідь: чому тварина захворіла.

– Чи є мінуси в професії, про які варто знати відразу?

– Це все, що пов’язане з патологічними процесами: кров, гній і т.п. Не кожен може це витримати. Ми студентами, на 2-3 курсах, їздили на ферми, в лабораторії, і там могли спостерігати такі речі. І вже на тому етапі деякі студенти зрозуміли, що ця робота не для них.

– Чи потрібна англійська сучасному ветеринару?

– Звичайно. Це розширює можливості пізнавати корисну інформацію. До прикладу, у червні працівники нашої клініки їздили в Таллінн на міжнародну ветеринарну конференцію, де досвідом ділилися спеціалісти з різних країн. Всі лекції там були англійською. Хороші дослідні книги, література з доказовою медициною, звідки можна брати схеми лікування, теж написані англійською. Не знаєш англійську мову – лікуєш за радянськими протоколами, що не зовсім правильно. Для того, щоб бути професійним, хорошим лікарем потрібна англійська.

– Як часто потрібно підвищувати свою кваліфікацію?

– Постійно. Кожен день на роботі ти стикаєшся з чимсь незрозумілим, з новим симптомом, або якісь нові ліки випускають, або відкривають нову хворобу. І за цим потрібно слідкувати, читати профільні журнали, новини, щоб залишатися «на хвилі».

– Чи є місце для дослідницької роботи?

– В університетах. Ті, хто не пішов практикувати, йдуть в аспірантуру, їм дають тему, і вони її досліджують у лабораторії, де є спеціальні лабораторні тварини.

Про помилки, страх та те, що надихає

– Право на помилку – чи є воно у ветеринара?

– Насправді, коли припускаєшся помилки, головне її усвідомити, зрозуміти, що саме і чому пішло не так, і зробити висновки на майбутнє. Потрібно з власником тварини відкрито проговорити ситуацію. Адже бувають дуже складні, заплутані випадки, і ти вже перебрав усі варіанти, і все одно не розумієш, що не так з твариною. А вона сама розказати не може. І це начебто твоя помилка, що ти не можеш поставити діагноз, але, з іншого боку, природа і біологія ще не розкрили нам усі свої секрети.

– З ким складніше працювати: з тваринами, які хворіють, чи з їх власниками?

– По-різному. Хворі тварини бувають різні, як і люди. Зрозуміло, що з нашими пацієнтами буває складно працювати, бо вони тебе дряпають, кусають і так далі. Але терпіння і знеболююче роблять свою справу.

Щодо власників тварин, то тут так: якщо ти маєш проблеми у спілкуванні у повсякденному житті поза роботою, то і з клієнтами буде складно. Тобто, хороші комунікативні навички ветеринару не завадять. Йому потрібно добре розуміти і людей, і тварин.

– Який найменший і найбільший пацієнт були у вашій практиці?

– Найменшим був сирійський хом’як, якому треба було зробити інгаляційну анестезію. Він важив 25 грам – тобто, ми працювали з мікродозами речовини, і за нашими розрахунками він вже давно мав би заснути. Але він не піддавався наркозу, викручувався і навіть вкусив мене за палець.

Найбільший пацієнт був на комп’ютерній діагностиці. Він важив стільки ж, скільки і я, – 68 кг. Це була собака породи ка-де-бо. Щоб зробити дослідження, мені потрібно було поставити йому катетер і зробити наркоз.

– А як долаєте страх, коли доводиться працювати з агресивним пацієнтом?

– Як такого страху підійти до тварини немає, тільки коли вже вона тебе добряче цапнула, коли видно, що тварина відверто агресивна, тоді починаєш поводитися обережніше.

У нас недавно була дівчинка на стажуванні, яка боялася тварин, і через це не могла надати їм належну допомогу. В таких випадках потрібно або все-таки подолати свій страх, або йти з професії. Взагалі, на початку кар’єри, коли ти ще не зовсім добре розумієш психологію поведінки тварин – різко смикнувся, надто швидко підійшов, надто голосно щось сказав, взяв тварину неправильно, – травм не уникнути.

– Чи часто у ветеринарів є свої домашні тварини?

– Рідко. Коли ти на роботі з 10 ранку до 22 вечора, який сенс заводити тварину, яка буде без твоєї уваги?

– Як долаєте стрес, коли не змогли врятувати тварину?

– Всі ветеринари через це проходять. Іноді навіть думаєш, що ти більше не хочеш бути у професії. Особливо, коли дуже важкий випадок, і ти зробив все що міг, але тварина пішла. Тобі не хочеться нічого: ні розмовляти, ні читати, ні дивитися нічого – тільки усамітнитися. Але потрібно набратися сил, пережити, переспати цей біль і йти далі до пацієнтів, які чекають на твою допомогу.

– Кожен ветеринар прийшов у професію, щоб допомагати тваринам. Проте бувають випадки, коли самі господарі тварини просять зробити евтаназію. Відмовляєте?

– Можемо відмовити, якщо є шанс, що тварину можна вилікувати. Але якщо бачимо, що є пухлина і уражені всі органи, що тварина вже не їсть, не мочиться, а просто лежить і страждає – у такому випадку ми самі можемо порекомендувати це зробити, і це буде гуманніше.

– Чи запрошували вас коли-небудь оглянути тварину в зоопарку або в цирку?

– Ні. Це дикі тварини, там потрібні спеціальні знання. В нашій групі в університеті був хлопець, який захоплювався зміями, ящірками. Ясна річ, що корови і кози йому були ні до чого. Але він навчався, щоб отримати диплом ветеринара, а паралельно ходив на курси, читав спеціальну літературу і планував поїхати у відповідну клініку закордоном, щоб пройти там практику.

– Що вас надихає в роботі?

– Задоволення від того, що ти когось вилікував, когось врятував.

– Як підлітку зрозуміти, чи ветеринарна медицина є його покликанням?

– Я думаю, треба піти у велику ветеринарну клініку і день-два просто посидіти і подивитися, що там відбувається.

Ветеринарія – це любов. Це те, чим ти живеш. Хоча дехто й каже, що це погано, коли ти живеш роботою, але у мене по-іншому не виходить. Буває важко, втомлюєшся, але коли ніхто не помер, коли всі йдуть «на поправку», ти сидиш, п’єш чай і кайфуєш: «Сьогодні був чудовий день!».

– Улюблений фільм про тварин.

– Кожне Різдво дивлюся фільм «Собаче Життя». Він чудовий!

Попередні випуски:

1. Хочу стати готельєром: все про роботу у сфері гостинності

2. Хочу стати MICE-менеджером: все про роботу у сфері корпоративного туризму

3. Хочу стати дипломатом: все про роботу у сфері зовнішньополітичних відносин

4. Хочу стати лаборантом: все про роботу у сфері медичних досліджень

5. Хочу стати психологом: про 15 років навчання, зарплату на рівні топ-менеджерів, токсичних клієнтів та інші особливості професії